"Память, грей!"

 ...Но память рвать я не привык

И нож дражащею рукою
Как будто поминальный крик
Я под землею скрою.

Она как будто кровь во мне:
И будоражит, и согреет.
Твой поцелуй, что по весне,
Солнца лучем на шее...

Она то вроде бы и есть,
И так приятно ее слышать.
Я, почитавши ровно в шесть,
Спешу растаться с крышей

И как бы делая рывок,
Роняю прошлое, былое.
Оно падет, чтобы не смог
Ответить на вопрос "А кто я,

Чтобы запомнить, чтоб забыть?"
Я должен будто одиночка
Куда то волею судьбы
Брести и выть. Все. Точка.

"Крокуючи Москвою"

Буває все на світі як колись.

Навіщо – знає хто ж?

То просто літній дощ проливсь,

Нормальний літній дощ.

Сяйне у натовпі твоє лице.

Краплинка мов сльоза.

І котиться Садове там кільце.

І на очах нагадує про це

Хай літня нам гроза!

А я іду, крокую по Москві.

І я пройти зумію знову!

Солоний Тихий океан

І тундру до основ.

Над човном я вітрило підніму,

Не знаю поки з ким.

І смуток там залишу лиш тому,

Що, все ж, фіалку в снігу я знайду,

Згадаю про «Москву»!