З початком серпня 2012 року найбільш актуальними новинами є не новини з Лондона, де проходять ХХХ
Олімпійські ігри, оскільки спортивне життя у нас явно поступається своїм накалом
та наслідками для життя людей від політичного змагання (виборів), в стартову
фазу якого вступило українське суспільство.
Вибори
до Парламенту України призначені на 28 жовтня 2012 року. Взято старт виборчої кампанії з метою отримання перемоги, що дуже нагадує очікування фінальної гри вагомого спортивного турніру,
але набагато коштовнішого. Щось на кшталт фіналу футбольного ЄВРО-2012, точніше
– політЄВРО-2012. І вже зараз багато хто прогнозує негативні наслідки та оцінки
фінальної гри… Поразка як пігулка з присмаком лузерства. Але ж, все одно маємо сподівання на якісні політичні зміни. Слідкуємо як за
Олімпіадою, бо вболіваємо за наших!
Політика і спорт переплелися. В прямому
й переносному значенні. Партія «Удар» на чолі з супер чемпіоном з боксу
Віталієм Кличко. Партія «Україна – вперед!» другим номером списку презентує
супер футболіста Андрія Шевченка… Що це? Спроба підмінити програмні цінності та
відмінності політичної платформи всесвітньо відомими (фактично – брендами, які
коштують не одну сотню мільйонів євро) іменами спортсменів? Кличко – набрався
досвіду в політиці, починаючи з 2007 року. А от Андрій Шевченко (футболіст, бо
є ще Андрій Шевченко – журналіст, депутат від ВО «Батьківщина») – темна конячка
цих виборчих перегонів. Розрахунок на те, що футбольні вболівальники будуть
ставити саме на цю конячку можуть справдитись. Так само як і ні. Здається, що
це свідома маніпуляція (політологічний хід, покликаний підвищити рейтинг
партійної сили) очікуваннями населення.
Народ
вільний свідомо обирати. І тоді, коли серйозні (досвідчені), але малоефективні
політики йому набридли своїми обіцянками, які в переважній більшості не
виконуються через постійні політичні чвари між владою та опозицією в боротьбі
за «довічне» перебування при владі
(а хто скаже, що нинішня опозиція не мріє про те, аби постійно бути при
владі?), коли новітні сили нагадують «мильні бульбашки», що проживуть не довше
півроку – залишається сприймати вибори як спорт, тобто – віддавати голоси
спортсменам…
Так думає народ. А про що йому ще думати? На
кого сподіватись? Чого очікувати?
Навряд чи народ зрозуміє складні
технології макроекономічних змін (через незрозумілі терміни та формули,
прогнози економістів та нудність економічних теорій). Чи не тому в телевізійних
ток-шоу завжди просять ведучі не вживати запрошених експертів економічні
терміни (типу – рецесія, девальвація, ревальвація тощо), аби не тратити дорогий
ефірний час на їх тлумачення (бо все одно – забудеться народом через хвилину).
Народ
не бачить пропозицій чіткого механізму боротьби з корупцією, бо є фактично її
носієм (подивіться в очі один одному, якщо вас це образило). Подолати корупцію
можна лише в багатій та ефективно організованій країні (знищення корупції означає наявність системи її фіксації та
невідворотного покарання винних в суді), а нам такий статус ще довго не
світить.
Народ
чекає не довгих розмов про реформи різних систем функціонування держави, бо
насправді зрозуміти їх етапи та наслідки як кінцеву мету причинного зв’язку –
складно пересічному виборцю (народу в цілому). Факт? Факт. У нас протягом року
звинувачують так званих авторів реформ (пенсійної, податкової), тоді як свідомі
громадяни мають дякувати (і дякують) за сміливу спробу вирівняти ситуацію в
соціальній сфері на рівні державного бюджетотворення…
Складно
все це для народу. Та й наслідки поки що не радують. Шукаємо крайніх (по
іменам), що знову ж таки не вірно, бо нагадує відому історію про пошук «цапа
відбувайла». А це, вибачте, тупо.
І
все ж таки. Ще раз. Як алгоритм, який елементарно проектується на місцевий
рівень з державного.
Наша
проблема – в неграмотній організації
життя (від подвійного оподаткування до безглуздих соціальних пільг, не
говорячи вже про невміння організувати вивезення сміття з приватного сектору),
що полягає в відсутності бажання проводити реформи (зміни та трансформацію
існуючого порядку взаємодії в громаді між владою, бізнесом та громадськістю). В невмінні лобіювати інтереси території, на
якій живемо.
Наш
край (Кролевеччина) – це локальний бренд, який має свою вартість. І вимірюється
вона в мільйонах доларів США. Ми маємо вміло презентувати наш бренд та знайти
людей (впливових та досвідчених), які посприяють цей бренд «якісно» продати,
тобто – залучити на території Кролевеччини інвестиційний капітал (прямі
інвестиції в виробничу сферу), аби побудувати 2-3 нових заводи та створити від
3 до 5 тисяч нових якісних робочих місць. І запропонувати зайняти ці місця нашому населенню (народу), мотивувавши його до
високопродуктивної праці належними сучасними умовами виробництва. Складно?
І
це складно для народу…
Щоб
було просто – голосувати потрібно за таких лідерів (кандидатів в народні депутати
від території Кролевецького району), які візьмуть (пообіцяють) на себе
відповідальність за реалізацію програми лобіювання інтересів району на рівні
держави та Європи (світу), а не обмежаться спробами «вибити» бюджетні дотації на різні
типи та види ремонтних робіт в кращому випадку.
Роз’яснення
для народу: зараз ми на 70% дотаційна територія. Тобто – живемо в борг. Точніше
– як поганий син у матері, що не може на всі 100 забезпечити власні роти всім
необхідним для проживання, а лише на третину. Ось це – проблема з проблем.
Вирішуємо її – і зарплати самі по собі зростуть, і робота з’явиться (народ
розлінився – не факт?). Місцевий бюджет формується з місцевих податків (30%) і
державної субсидії (з Державного бюджету на 70%). Так, ситуація така не тільки
у нас. Приблизно 60% територій (регіонів) України – дотаційні (виключення –
східний регіон та Київ).
Але
ж, ми не маємо права спостерігати за деградацією і постійно очікувати подачок. «Що
ж роботи?» – питає народ.
Дивись
попередні абзаци. Бо буде – абзац. А це – нескладно собі уявити.
Фотографії з сайтів: ICTV та ФотоТелеграф.
Комментариев нет:
Отправить комментарий