… Колись на цьому судні з оригінальною назвою «Левберг» його батько здійснював дослідницькі походи вздовж узбережжя Аральського моря. Зараз – воно на мілині, немов потріпаний часом та вітрами металевий пам’ятник-примара на постаменті, що нагадує про часи, які минули назавжди, канули у вічність. Разом з ними пішла від міста й морська вода. Місто Аральськ (зараз – Арал) в Казахстані є малою батьківщиною Володимира Григоровича Германа, людини, яку знають у Кролевці як великого майстра фотосправи, художника з фотоапаратом в руках. Екологічна проблема, пов’язана з відходом морської води (зараз від міста, яке будувалось на березі Аральського моря, потрібно проїхати до 70 кілометрів, аби торкнутися моря) є однією з найактуальніших для сучасного Казахстану. Зрозуміло, що питання вдалого вирішення збереження морської екосистеми турбує Володимира Германа, бо десь там, на березі Аральського моря, пройшло його дитинство.
Нині Володимир Григорович працює директором Кролевецького районного будинку культури. Зручно розмістившись в затишному робочому кабінеті на другому поверсі будинку культури, починаємо цікаву подорож у спогади з дитинства, аби відкрити таємницю щасливого пошуку стартового майданчика у життя нашого героя. Корисним в цій оповіді є насамперед ексклюзивне (бо безпосередньо від майстра) бачення причин успіху та поразок на життєвому шляху, своєрідний рецепт для тих, хто мріє про самореалізацію через творче та незалежне використання індивідуального таланту та хисту, даного Богом. Головне в житті за Германом – вірно визначити власне призначення та вірно служити цій справі.
Кроки в напрямку пошуку себе
Народився Володимир Григорович Герман в січні 1956 року. В школі навчався добре. Особливо любив хімію та фізику. Батьки, так само як і в трьох його братах, виховували в Володимирі якості, які дозволяли б стати потрібним суспільству та чесним громадянином. Не спроста на навчання до вузу Володимир направився до Москви, бо в столиці для здобуття належної освіти можливості відповідні. Московський автодорожній інститут обіцяв стати справжньою школою здобуття фахового рівня спеціаліста з будівництва мостів та переправ, визначити єдиний напрямок для подальшої справи всього життя. Але сталось інакше і волею випадку, після року в Москві, юнак опинився в м. Прилуки, де проживала сестра матері, яка зіграла вирішальну роль в подальшій долі Володимира, бо зуміла переконати студента-невдаху перед тим як пробувати в чергове поступати до якогось іншого вуза пройти навчання в новоствореному професійному училищі в м. Чернігів, в якому розпочинали готувати фотокореспондентів. Так Володимир потрапив на стежку, яка визначила все його подальше життя, наповнене творчим пошуком, натхненням та успішною самореалізацією.
Фотокореспондент – професія рідкісна. Не так багато навчальних закладів спеціалізувалися на той час (70-ті роки ХХ сторіччя) на підготовці кадрів для цієї сфери журналістики. Герман згадує про Уфу та Львів, де вчили азам науки бути фотокореспондентом. В чернігівському професійно-технічному училищі створили експериментальну групу, на навчання в якій приїхали учні з різних куточків Радянського Союзу. Саме це надавало відчуття обраності та стимулювало учнів до якісного опанування творчою професією. Для Володі фотосправа не була чимось зовсім новим, бо ще в Аральську пробував фотографувати та робити фотокартки (використовував подаровані фотоапарати «Зміна» та «Любитель», годинами просиджував у «лабораторія», проявляючи знімки). Непомітно, бо цікаво і насичено, проминуло два роки навчання в училищі і ось Володимир вже в лавах збройних сил. Зрозуміло, що службу проходив штатним фотокореспондентом при штабі однієї з військових частин залізнодорожних військ Радянської армії. Юнака вразили фотоприладдя, які йому довелось обирати в складі. Все в окремих чемоданах: фотокамера, об’єктиви, збільшувач та лабораторія для проявлення фотоплівки. Не міг навіть уявити собі такого багатства в армії! Побував на БАМі. Бачив та фіксував перебіг великого будівництва союзного масштабу. Після служби в армії повернувся до Прилук, куди отримав розподілення для початку кар’єри фотокореспондента. Саме в цьому місті познайомився зі своєю дружиною, Валентиною. Але не довелось зв’язати своє життя з цим гарним та затишним містом в Чернігівській області, бо чекав Володю Германа Кролевець. Маючи кума з Конотопу, який на той час працював в місцевій газети та мав ділові контакти по всій Сумській області, отримав від нього пропозицію щодо працевлаштування в Кролевецькій районній газеті фотокореспондентом. Володимир відгукнувся на цю пропозицію і от, з 1977 року, він кролевчанин.
Кролевець – рідне місто
Робота в районці відповідала критеріям власного уявлення про те, якою має бути обрана професія: творча, креативна, націлена на результат. Після того, як в жовтні 1977 року відбулась відверта бесіда з першим секретарем Кролевецького райкому партії Додаковим Іваном Акимовичем, Герман зрозумів, що він потрібний місту і на протязі свого подальшого життя платив обраному місцю для проживання щирою любов’ю, бо неодноразово поступали пропозиції з області щодо переїзду в обласний центр та працевлаштування в Сумській обласній газеті, а він не їхав, залишався в Кролевці…
Труднощі перших п’яти років життя в Кролевці, пов’язані з відсутністю власного житла, певними побутовими складнощами легко долались молодою родиною, в якій невдовзі після приїзду в місто з’явилось поповнення – народилась донька Наталочка. Згадує Володимир Григорович, як допомогло йому районне керівництво влаштувати дитину в ясла. В 70-х роках ХХ сторіччя іншого способу створити умови для праці сімейної молоді з дітьми не існувало, тим більше, що власні батьки на той час були дуже далеко від Кролевця. Пригадується зустріч з завідуючою яслами, яка була згодна взяти донечку на виховання, але мала якийсь вже дуже чоловічий голос. Це насторожило і примусило молодого тата звернутись до іншого дитячого закладу, який знаходився через дорогу. Там і вирішили питання з влаштуванням дитини.
І ось вже справжня робота, якій фотокореспондент-початківець віддається повністю! Разом з першим секретарем райкому виїзди в поле, фоторепортажі, головними в яких є робітники та робітниці, люди, що забезпечують вирощування та збирання врожаю. У Кролевецькому районі колгоспні поля, засіяні пшеницею, немов намальовані. «Волга» керівника району зупиняється перед жовтим морем, Володимир виходить з автомобіля, йде до селян-колгоспників і робить декілька знімків аби передати читачам газети відчуття гордості за народне багатство, яке забезпечували прості селянські руки, гордості за людей праці.
В районній газеті того часу працювало шістнадцять осіб. Герман згадує імена журналістів Володимира Кузьмича Лифара, Федора Івановича Польового, Валентину Степанівну Мироненко, редактора Михайла Петровича Назаренка, інших. Особливо тепло говорить про свого наставника Леоніда Карповича Лебеду, який працював відповідальним секретарем газети. Саме ця людина надала творчу свободу молодому фотокореспонденту, навчила використовувати творчу уяву в пошуку кращих миттєвостей для того, щоб відкривати позитивні сторони життя та людей в ньому. З кінця 70-х років редакція газети активно долучається до участі в обласних та республіканських конкурсах на кращу районну газету. Використовуючи засоби художнього оформлення та насиченість видання якісними фоторепортажами, фотопортретами та фотоетюдами, Кролевецькій газеті вдавалось неодноразово бути не лише серед призерів, а й перемагати в фахових конкурсах різного рівня. Шукати шляхи до успіху означає не сидіти на місці (редакція того часу розміщувалась в м. Кролевець по вул. Комуністичній, 4). Аби стати кращими, потрібно вивчити передовий досвід сусідів і не лише з ближніх районів. Яскравий приклад, що підтверджує практичне застосування цього постулату – відрядження до Івано-Франківської області, до Снятинської районної газети, яка тричі підряд вигравала республіканський конкурс. Протягом двох тижнів бригада журналістів з Кролевецького району, у складі якої були Герман та Лебеда, вивчила досвід і визначила головну причину перемог Снятинської газети, співробітники редакції якої щиро та гостинно ділились знаннями та вміннями, не зважаючи на існуючу конкуренцію. Бо вони мали головне, чого не мали інші, а саме – верстати чеського виробництва, які дають можливість друкувати газету в кольорі. Уявіть собі членів конкурсної комісії, які обирають кращу газету. Зрозуміло, що вони звертають увагу на ту, яка різнокольорова. Як зробити так, щоб, не зважаючи на технічну недосконалість, привернути увагу? Ось над цим думали, їдучи потягом додому. І знайшли вихід! Одразу після повернення до Кролевця стали кооперуватись з Шосткінською друкарнею, яка надавала можливість використовувати декілька кольорів, наприклад для виділення назв, окремих художніх елементів тощо. Результат не забарився і в 1987 році Кролевецька районна газета посіла перше місце в республіканському конкурсі! Фотороботи Германа неабияк сприяли такому успіху! А ідеологом справжньої перемоги без перебільшень можна вважати Івана Карповича Лебеду, який лише після такого досягнення дозволив собі піти на заслужений відпочинок у 1989 році.
Володимир Григорович Герман член Союзу журналістів СРСР з 1979 року, з 1989 року – член Союзу фото-художників СРСР.
За час роботи в редакції набув заслуженого авторитету, очолював журналістський осередок та професійний комітет трудового колективу редакції. Не даремно, з 1982 року до міста Кролевець з Казахстану переїжджає вся родина: батьки, брати (Василь та Віктор) з родинами. І лише найменший брат, Олександр, проживає в Москві.
А що в кофрі?
Володимир Герман пам’ятає всі фотоапарати, з якими довелось працювати. Для фотографа фотокамера важить стільки ж, скільки скальпель для хірурга. Тонкощі відчуття моменту, вміння зупинити мить тоді, коли очі людини максимально точно передають внутрішній світ особистості, або зробити історією кадр, коли сонце робить спробу напитися з вже сплячої річки – це від Бога. Але в руках фоторепортера камера – механізм, що робить його смак та розуміння події реальністю зупиненої миттєвості. Починав Володимир Григорович свої кроки в професію з фотоапаратами марки «Зеніт», модифікації «С», «Е», «ЕТ», «ЕМ», «Зеніт-автомат», «Алмаз-103». Далі був німецький фотоапарат «Практика» (з оптикою заводу «Карл-Цейс»). Використовував широкоплівковий фотоапарат «Салют», «Київ-6С», плівковий американський «Canon» (купив з рук наприкінці роботи в редакції в 1993 році). Сьогодення, пов’язане з розвитком цифрових технологій в фотографуванні, змушує йти в ногу з технічним прогресом аби не зупинятись в самовдосконаленні як фотохудожника. Зараз Герман користується якісним цифровим фотоапаратом «Canon-7D», який дозволяє доповнювати мистецтво пошуку об’єкту для фототеми високою технічною якістю знімку.
Затятий музикант
Талановита людина може реалізуватись в декількох іпостасях. Володимир Герман – чудовий музикант, грає на ударних інструментах. В 70-х роках минулого сторіччя входив до складу вокально-інструментального ансамблю «Кращі роки». До 1983 року колектив був незмінним учасником всіх дискотек (танцювальних вечорів), які проходили в місті. Це була справжня популярна «жива» музика! І це не могло не подобатись молоді, яка робила з музикантів справжніх кумирів. Справа набула такого розмаху, що у колектива почали з’являтись учні. Лідер групи Олександр Литвинов вміло навчав зацікавлену молодь і цей процес створював гарні перспективи для розвитку в місті популярного музичного напрямку. На жаль, через непрофесіоналізм тодішнього керівництва закладу культури, «жива» музика пішла з танцювальних майданчиків, залишивши по собі лише ностальгічні спогади старших поколінь. Магнітофони та комп’ютери зробили дискотеки техногенними та далекими від мистецтва та культури. Прикро, що процес незворотній, бо час можливості паралельного розвитку музично-технічних рішень організації вечірнього дозвілля молоді втрачено через відсутність відповідної підтримки ентузіастів, до числа яких належав і Володимир Герман. Навіть сьогодні він не полишає ідеї «реанімувати» склад ВІА та розпочати концертну діяльність в місті з метою популяризації «живої», а отже – справжньої музики. Не даремно в сейфі зберігаються чудові ударні палички виробництва США. На всякий випадок. А він має неодмінно трапитися!
Справжній керівник закладу культури
З 1994 року Володимир Григорович Герман працює директором Кролевецького районного будинку культури. Особливо пишається директор закладу культури тим, що вдалося розвинути систему колективів народної самодіяльності. За цей час були створені та успішно працюють, радуючи населення та гостей Кролевеччини своєю творчістю, народні колективи: народний аматорський гурт «Мальви», народне вокальне тріо «Пісенне джерело», народна дитяча самодіяльна хореографічна студія «Фламінго», інструментальний ансамбль «Леді Імпульс». Дуже приємно те, що вдалося відродити у формі дитячого вокального ансамблю «Кролевчаночка» (в 70-80-х роках минулого сторіччя візитівкою району був вокальний ансамбль «Кролевчанка») ідею розвитку якісного вокального мистецтва.
Як результат докладання зусиль з боку колективу Кролевецького районного будинку культури – перемоги та призові місця в обласних конкурсах на звання кращого Будинку кульутри Сумської області. Такий успіх не став би можливим без порозуміння та взаємоповаги в колективі. Герман згадує, як відчував на початку роботи в установі певні сумніви щодо можливості досягнення якісних результатів, але на допомогу прийшла завідуюча відділом культури Кролевецької райдержадміністрації Валентина Борисівна Зєнченко. Їй вдалося вчасно підтримати, поділитися досвідом та надихнути на досягнення амбітних цілей, тобто – зробити Кролевецький районний Будинок культури кращим Будинком культури в Сумській області. І вдалося це не без поєднання зусиль десятків відданих справі людей, які активно взялися за реалізацію ідеї фестивалю «Кролевецькі рушники», що народилась в душах знаних на Кролевеччині людей: Михайла Васильовича Шевченка, українського поета, члена Союзу письменників України, Анатолія Миколайовича Петрусенка, нині віце-президента концерну «Укрросметал», а в 1994 році – голови Кролевецької райдержадміністрації та вже згадуваної Валентини Борисівни Зєнченко, яка очолювала Кролевецький районний відділ культури. Відзначає Герман і величезне значення діяльності Кролевецького земляцтва, зусиллями представників якого (за безпосередньої координації з боку Юрія Васильовича Жаркова, в минулому керівника Кролевецького районної адміністрації) вдалося консолідувати потрібні ресурси для того, щоб врешті решт вивести Кролевецький фестиваль на рівень міжнародного, про який сьогодні знають і за межами України. Міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Кролевецькі рушники» створює бренд та просуває імідж Кролевеччини, робить його цікавим і змістовним, таким, що запам’ятовується назавжди.
Секрет успіху Володимира Григоровича Германа, як керівника закладу культури, полягає в тому, що він всіляко підтримує творчу ініціативу з боку населення, особливо серед молоді, відстежує новітні тенденції у сфері культури та сміливо сприяє їх втіленню в Кролевці. Довіра до кадрів, ведення діалогу, а не постійний монолог та вказівки на помилки притаманні керівнику з першого дня перебування на посаді. Кредо Германа як менеджера: не зупинятись на досягнутому, шукати нові можливості та реалізовувати їх. «Мета життя в тому, аби знайти свою нішу в житті, а не шукати себе в чужій ніші.» – ось в цій фразі, сказаній під час бесіди, сутність особистості Володимира Григоровича.
Принциповість як діагноз від ліності
Герман говорить про те, що принциповим бути нескладно, але потрібно при цьому бути справедливим та мати систему беззаперечних аргументів. Власна позиція, яка свідчить про те, що людина має свій «стрижень», не є «безхребетною», вирізняє Володимира Григоровича з поміж інших. Часто-густо через свою принциповість він отримує незаслужені дорікання з боку критиків та керівників, людей, які заздрять. Але час розставляє все по місцях. На жаль, не багатьом вистачає сміливості і особистої культури визнавати свої помилки перед лицем опонента. Сам себе Герман характеризує як людину, що не тримає зла, не має злої пам’яті і дуже швидко відходить від конфліктів, що час від часу виникають через різне бачення та позиції в процесі прийняття рішень. Правда не одна, скільки людей стільки і думок. Головне, мати мужність визнавати свої помилки. Герман завжди готовий на такий крок, тому його й поважають у місті.
Першим і найголовнішим критиком у житті творчої особистості, якою є Володимир Григорович, завжди була його дружина – Валентина Петрівна Герман. Вона і сьогодні робить все залежне від неї, аби чоловік залишався самим собою, а отже – людиною з розвиненою творчою уявою, Художником від Бога, який сміливо реалізує свої задуми. Так, це не просто, але коли труднощі долаються разом, родиною, то й успіх як доводить пройдений життєвий шлях, має набагато виразніший смак, бо не особистий, а на всіх! Завдяки такій життєвій позиції, притаманній когорті ініціативних та сильних духом людей, до якої належить і Володимир Григорович Герман, Кролевеччина славиться своїм творчим потенціалом та самобутністю. Віриться, що так буде завжди!
…За оцінками міжнародних експертів-екологів, завдяки прийнятим заходам з боку уряду Казахстану, Аральське море повернеться до причалів Аральська вже через 5 років. Герман вірить, що саме так і станеться, а «Левберг» відремонтують і він ще послужить людям та науці. Але буде це так далеко від рідного Кролевця.
