"Писати чи воювати"

 Про рифи і мілини громадянської журналістики та не тільки.

Два дні, 16 і 17 грудня 2021 року, у затишному конференц-залі готелю "Рейкарц-Рацітель", що в Києві, тривав тренінг від ГО "Платформа прав людини" в рамках проекту, спрямованого на посилення спроможності місцевої громадянської журналістики.

Активісти, що пишуть (журналістика є фахом громадянського активізму, так само як математика в освіті, наприклад) представляли різні куточки (міста) України згідно географічних відрізків: від Маріуполя до Кролевця, від Одеси до Чернігова, від Києва до Черкас. Всього 20 учасниць і учасників, вмотивованих бажанням ставати кращими в спеціалізації, що означає - зростати в сфері громадянської журналістики.

За два дні досвідченими тренерками, що спеціалізуються на громадянському активізмі (мають пряме відношення до ГО "Платформа прав людини"), був проведений курс "Основи громадянської журналістики", обсягом 14-16 академічних годин. За своєю структурою програма курсу включала як теоретичні, так і практичні фрагменти, об'єднані загальною орієнтацією на інтерактивне викладання, обмін досвідом та набуття навичок виробництва тексту. Презентації, що оприлюднювались через діапроектор, мали вкраплення з практичного досвіду як тренерок, так і від учасниць/учасників тренінгу.

Певною особливістю, без претензії на унікальність, був діалоговий режим, в якому брали участь одразу декілька тренерок і група добровольців-учасників, що усвідомлено заявляли про: 

1) бажання зростати фахово саме як незалежні блогери, люди, що пишуть "проблемні" тексти, акцентують вади оточуючого життя; 

2) випробувати на практиці численні інструменти ефективного лобіювання вирішення певної місцевої проблеми або ідеї, що у об'єднаному форматі проявляють місію як корисне громадянське служіння.
Технології громадянської журналістики базуються на фахових методологічних платформах, адаптованих відповідно до вимог сучасності. Звісно, без претензії на всеосяжність, але з бажанням надати корисні поради і методичні рекомендації учасницям/учасникам навчальної групи.

Важливим теоретичним надбанням стало розмежування понять "інформаційний запит" та "звернення з метою надання роз'яснення і коментарю" з диференціацією можливих способів ініціювання дослідження або розслідування на полі компетенції місцевої влади або уряду держави, з опиранням на загальнодержавні правозахисні можливості, гарантовані Конституцією (пріоритет в демократичному суспільстві права людини над її обов'язками). Групові завдання набували особливої креативності і колективно-групової динаміки, бо мали в собі закладені авторами/тренерками логічні вузли (провокації навчальні), розв'язання яких без виявлення критичного мислення неможливе.
Наприклад: провести розвідку способом компонування можливих рішень (подолання викликів реального масштабу) фантастичної, здавалося б, ситуації з обмеженнням владою використання в побуті електроприборів через комплекс запитань, які проявляють проблему крізь суб'єктивізм активних представників громади. І не лише, як виявилось, задля зменшення перенавантажень електромережі та запобігання можливих пожеж, а на рівні реагування на дефіцит електроенергії як джерела комфортного існування. В результаті групам довелось відчути реальні наслідки емоційного сприйняття подібних обмежувальних заходів (дискримінації без соціальної ознаки) як громадськістю, так і журналістами інформаційних видань громади, що активно взялися до з'ясування суті проблеми, але непомітно для себе перемкнулися на більш загальну проблему - пошук альтернативних джерел енергії для забезпечення життєдіяльності громади і конкретної людини. Було цікаво, бо нагадувало рольову гру. І в такому або подібному режимі протягом двох робочих днів тренінгу. Багаж знань додано. До справ і нових проектів!

Замість підсумку, мабуть, варто поділитись відчуттям бажання продовження діалогу у форматі тренінгів та рішучості взяти на себе відповідальність за розв'язання конкретно існуючої в межах визначеної громади проблеми або навіть їх комплексу. Досвідчені тренерки ГО "Платформа прав людини" (у складі фахових журналісток, юристок і адміністраторок заходів громадянського активізму) запрошували до проходження стажування на базі ГО, гарантуючи зі свого боку здійснення менторського супроводу ініціатив, що мають/можуть бути проявленими з боку учасниць/учасників тренінгу. Тому, повернувшись до місць проживання, потрібно діяти, аби не втрачати час, ефективно реалізувати набутий імпульс, який є сублімацією знань і навичок зі сфери громадянської журналістики.
В чому тут складності, на мою думку? Як завжди - у сприйнятті філософії висвітлення реальності, що оточує тут і зараз, і світу в цілому, як місця життєдіяльності людей, яким притаманне і добро, і зло. Пошук балансу, який не передбачає возвеличення природної гармонії, бо це як спроба знайти чорну кішку у темній кімнаті. Усвідомленням того, що порядок народжується з хаосу, можна передбачити стійке бажання одиниць впливати на сотні, формуючи "меню званої вечері" (мотивація) і алгоритму необхідних дій заради якісних змін життя (співпраця). Бачення проблеми для громадянського журналіста є викликом, а не гарантією успіху на шляху до її подолання. Той, хто бере на себе відповідальність за виведення зла з тіні, стає вразливим і приреченим на подвиг в ситуації реальної загрози життю. Бути озброєним не те ж саме, що бути у безпеці. Журналістика - феномен, що як зброя і засоби знищення/впливу природного незалежного від людини характеру, територія перманентної війни заради стагнаційного миру і симуляція битви заради отримання примарного успіху (осучаснено, як то: кількість прочитань, поширень лайків тощо). Все таки, вагомим фактором корисності є суб'єктивність у парі з пріоритетністю цілеспрямованого руху на полі критичного мислення, конструктивного підходу, готовності до компромісу, але не пристосування і пасивності з боку особистості. Бо життя довше за бій, а війна завжди закінчується миром і виживає не той, хто стає колаборантом, а той, хто вчасно визначається з перебуванням на стороні Світла і Добра. Робити правильний вибір - писати чесно. Громадянська журналістика пробуджує, бо служить одним із імпульсів сталого розвитку громад. Варто тренуватись писати.

«Король – слуга народу»

 

Останнім часом багато говориться про можливість встановлення пам’ятника королю в Кролевці. Аби відволіктись від проблем, які постають на шляху від цієї ідеї до її реалізації, спробуємо поміркувати над морально-психологічним питанням:  король – слуга народу, чи народ – слуга королю?

Жити з цією проблемою – означає почути іншого з цього приводу, бо своя позиція може бути суб’єктивною і заангажованою. Тому – вона, ця проблема, чекає і на твою думку, друже... Спробуй осмислити сенс цього інтелектуального пошуку та визначити моральне підґрунтя служіння як цивілізаційного шляху розвитку людства.

На жаль, звичним історично є тезис – народ служить королю. Чому ж на жаль? Можливо в часи Середньовіччя це було нормою. Природа життя як діалектичного розвитку цивілізації на планеті Земля полягає в існуванні певного ієрархічного поділу. Король – вершина соціальної ієрархії Середньовіччя, є сувереном державної волі в умовах монархічного устрою держави. Але ж, король, який не дбає про народ, нікчемний. Бо він – носій влади у державі, а держава гарантує безпечне проживання громадян, задовольняє їх права та інтереси в ситуації протистояння як у внутрішній системі відносин, так і у зовнішніх справах. Навпаки бути не може. За умов демократичної організації держави це апріорі неприпустимо, щоб мільйони служили одному або певній групі.

А що як піти від протилежного? Король – слуга народу. На сучасній хвилі політичного життя в Україні вислів «слуга народу» є фактично назвою політичної партії, яка на сьогодні є партією влади. «Слуга народу» носій влади з 2019-го року. Чи може народ служити владі або партії? Ні. Так само як і іншій певній політичній силі. Тому, саме партія є слугою народу, або той же таки президент. Через це і про короля як про слугу народу.

Але, повертаючись до історичного аспекту теми, король був носієм влади у часи Речі Посполитої (16-18 століття), її сувереном. Бути слугою народу – означало і означає служити певній місії, яка по-сучасному є ні чим іншим, як національною ідеєю. Народ не може служити сам собі, бо втрачається сенс політики як руху до влади. Тоді хтось, хто наділений владними повноваженнями, служить на благо народу. Обирається для цього, що виглядає цілком логічним.

Саме тому, король – слуга народу. Є актуальне інтерв'ю на каналі Politeka, яке можна розглядати як спосіб додати харчів для роздумів з приводу проблеми акцентів служіння у суспільних стосунках.

https://youtu.be/Tm-i5n0Rz6k 

Політтехнолог Валентин Гладких пояснює сучасну природу владних відносин досить емоційно, але по суті. Варто вчитись бути спокійним і аргументованим, тобто переконливим. Тут виглядає важливою освітня технологія «Дебати» як модель набуття навиків обґрунтованого переконання та майстерності публічного виступу. Подивитись і зрозуміти, що розумна і відповідальна політика є важливим інструментом не допустити насильства в переслідуванні власних інтересів, способом не підмінити служіння гонитвою за досягненням свого особистого інтересу.

Пам'ятник королю не є і не може бути апріорі виключно приватним інтересом будь-кого, хоча ініціатива щодо встановлення пам'ятника походить від групи приватних осіб, що утворили ініціативну групу містян, але є вираженим служінням спільній меті – розвиткові території.

Отже – окреслено ідею, мету, досягнення якої є результатом докладання колективних зусиль небайдужих людей і полягає у створенні і встановленні пам’ятника королю у Кролевці. Комусь особисто від цього нічого (зиск відсутній) не потрібно (облишити ідею і просто переключитись на іншу життєву активність – простіше простого). Але в цьому – інтерес громади, яка цього інтересу поки що, можливо, не розуміє у загальному сприйнятті. Поки що, сподіваюсь, бо перспектива, що з’явиться після досягнення мети, може здивувати навіть любителів фантастики. Чому б і ні? Перевіримо на практиці разом.

Отож, пам'ятник королю як символ служіння народу. На перший погляд парадоксальне твердження, але історичний процес доводить зворотне. Аргументи, якщо вони обґрунтовані, переконують сильніше за зиск або наявність особистого інтересу.

Теоретичним підґрунтям для цього дослідження може бути книга Генрі Кіссінджера, відомого американського політолога і дипломата «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті».

То чому король – слуга народу, а не навпаки?

На допомогу книга:

Генрі Кіссінджер. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті  / пер. з англ. Надія Коваль. – 2-ге вид. – К. : Наш формат,  2018. – 320 с.

Стор. 31: «...Люди передали свої права на верховну владу суверенові в обмін на надання ним безпеки для всіх у межах кордонів держави. Монополія суверенної держави на застосування сили була встановлена як єдиний спосіб подолати вічний страх насильницької смерті та війни».

Цитата, що приведена вище, з контексту теорії Томаса Гоббса, описаної в його «Левіафані», опублікованому у 1651 році, через три роки після Вестфальського миру (результат Тридцятирічної війни, 1618-1648).

Далі цитата від Гоббса: «Кожен суверен (правитель, король), турбуючись про безпеку свого народу, має те саме право, яке може мати будь-яка людина, дбаючи про власну безпеку». Красномовно з точки зору пошуку аргументів до тези «король – слуга народу». Чи не так?

Цікавий факт. Навіть парадокс: прусський або балтійський Крулевець (Krolewiec) – місто короля, перейменували (Кенігсберг, нині – Калініград), а український Кролевець – ні. Чому? Ви думали, що назва «Кролевець» від слова «кроль» типу «заєць»? Та ні. Бо, на мою думку, виявлена суспільно-історична повага до Короля і збережена таким чином пам'ять про засновника міста...

Тому і маємо поставити пам’ятник засновнику міста як символ історичної справедливості.