Патріотизм є рисою характеру особистості, що формується в
родині, в освітньому закладі та в соціумі, де людина доводить свою спроможність
бути конструктивним конформістом.
Традиційні форми (формат) патріотичного виховання (як
великі політизовані багато в чому моделі виховної роботи:
національно-патріотичне і військово-патріотичне виховання) малоефективні, бо не
реалізують основного – свідомого сприйняття важливості такої ціннісної
орієнтації, щоб виживання рідних, близьких, родини, батьківщини стали місією,
тобто добровільним служінням незалежно від професійного, статусного тощо рівня
людини. Для того, аби не втратити важливі роки зростання людини, її розвитку до
рівня «людина мисляча», потрібно фасилітувати патріотизм, тобто робити його
стрижневим і добровільно обраним як спосіб поведінки, мислення і діяльності
(процесу досягнення успіху і самореалізації).
Однак, розпочати потрібно з оцінки ситуації: як батьки
початкової ланки ліцею (дітей віком 6-9 років) сприймають патріотизм. Бо,
фасилітація з боку педагога не може бути нав’язливою.
З
опису ідеї проектної моделі «PROбудження»:
«Щоб фасилітувати, недостатньо прочитати необхідний
предметний і методичний матеріал, а потім грамотно викласти його в класі: фасилітатор повинен бути готовий працювати в
умовах невизначеності, коли, здавалося б, процесом керувати неможливо. Але
це зовсім не означає, що фасилітатор повинен відмовитися від навчальних планів
та завдань. Він розглядає навчальний матеріал не лише як мету засвоєння, але і
як засіб викликати в учнів їхні індивідуальні реакції. Крім того, на наступних
етапах фасилітатор розробляє план навчальної роботи не сам, а разом з учнем. Не
менш важливо для фасилітатора – не
зробити дітей залежними від себе як від професіонала чи експерта.
Навпаки, він прагне допомогти їм, викликати у дітей
бажання самостійно оволодівати новим предметом, вміння ставити і формулювати
завдання, вирішувати їх, перевіряти якість досягнутих результатів. У зв’язку з
цим, учитель-фасилітатор має нахил до подвійної позиції. З одного боку,
залишаючись учителем, він продовжує керувати учнями, з іншого – він прагне сприяти
тому, щоб вони самі визначалися у власних пріоритетах та способах діяти. Через
деякий час фасилітатор може виявити, що діти навчаються без допомоги старшого
керівника. Така ситуація вимагає від учителя-фасилітатора розв’язання певних
завдань:
1. Допомогти учням
стати самостійними та активними співучасниками навчального процесу:
- показати учням, що навчальний процес може визначатися
ними самими;
- створити такі навчальні завдання, які можуть з часом
переформульовуватися самими ж учнями;
- сприяти створенню спільного плану навчальних уроків.
2. Допомогти учням краще зрозуміти власні
позиції та позиції інших:
- фіксувати індивідуальні спонтанні реакції учнів, щоб
зрозуміти, що їх дійсно цікавить;
- намагатися дати пояснення тим, хто не зрозумів позицію
членів групи;
- знаходити в них спільне та відмінне.
3. Слідкувати за
процесом засвоєння, помічати в ньому моменти напруги.
4. Проаналізувати,
проконтролювати якість отриманих результатів. Найлегше навчитися фасилітувати у
процесі спостереження за фасилітатором, коли він демонструє, як це потрібно
робити.
До фасилітативних навичок М. Ліпман відносить:
-
створення атмосфери абсолютного позитивного сприйняття,
-
активне вислуховування,
-
керування груповою динамікою.
Створення фасилітатором атмосфери абсолютного позитивного
сприйняття відбувається за рахунок його уважного слухання учнів, прагнення
зрозуміти, що стоїть за кожною їхньою реплікою. Така поведінка фасилітатора
сприяє подоланню учнями бар’єру спілкування з ним як з учителем.
Водночас фасилітатор моделює проблемне інтелектуальне
середовище. Напруга, створена цим середовищем, підштовхує учнів до вирішення
проблеми, а комфортна атмосфера позитивного сприйняття полегшує навчання.
Важливу роль для фасилітації відіграє активне вислуховування. Щоб в учнів
з’явилося бажання висловлювати свої думки та переживання, кожен член групи
повинен вміти вислуховувати іншого і намагатися зрозуміти його. Незважаючи на
зовнішню простоту, ці дві навички викликають певні труднощі у процесі їх
формування. Суттєва роль тут, особливо на початковому етапі навчального
процесу, відводиться фасилітатору. Коли тема для обговорення в групі знайдена,
фасилітатору необхідно ретельно слідкувати за тим, щоб не пропустити цікаву
думку учнів. Для цього йому необхідно вислуховувати кожного учня. У момент,
коли учень завершив своє повідомлення, для фасилітатора важливо запитати, чи
його повідомлення зрозуміле для інших. Якщо вчитель відчуває, що зміст
повідомлення не зовсім чіткий, то він намагається уточнити його за допомогою
таких запитань: «Ти маєш на увазі, що...?», «Повторіть ще раз, будь ласка…», «Я
не зрозумів, поясни мені, будь ласка…» тощо. Щоб перевірити, наскільки точно
фасилітатор зрозумів учня, він може перефразувати його думки по-іншому: «Ви
(ти) можете виправити мене, якщо я помиляюся, але...». «Якщо я вас (тебе) правильно
зрозумів, то ви (ти) мали на увазі…».
У випадку, якщо автор повідомлення не здатний пояснити,
що він мав на увазі, фасилітатор просить допомоги у групи. М. Ліпман вважає, що необхідно звертати увагу не лише на зміст
повідомлення, але й на почуття того, хто говорить. Щоб допомогти учневі краще
зрозуміти самого себе, фасилітатор відображає його емоційний стан: «Мені
здається, ти почуваєш себе...», «На мою думку, ти трохи засмучений».
Відображаючи почуття учня, фасилітатор також дає зрозуміти йому, що він розуміє
його стан.
Таким чином, вислуховування – це активний процес, і він
потребує певних навичок:
- спрямованість на стійку увагу – вислуховування, не
відволікаючись;
- візуальний контакт;
- позитивна мова жестів;
- уважне мовчання;
- невтручання.
Наступні навички активного вислуховування передбачають
мовну реакцію слухача:
- уточнення;
- перефразування;
- відображення почуттів, розуміння їх значення для інших;
- підведення підсумків;
- схвалення.
Завдяки активному вислуховуванню учнів один одного в
групі формується основа для побудови
атмосфери колективної екології. Оволодіваючи навичками фасилітації та
використовуючи їх у групі, вчитель-фасилітатор досить швидко може помітити, що
його учні звикають до розподіленого ним контролю і також починають
застосовувати фасилітативну техніку. Оскільки і в традиційній школі діти в
«фасилітативному колективі» опановують не лише предмет, але і спосіб оволодіння
ним. Наприклад, навчаючись писати, рахувати і читати, діти одночасно
усвідомлюють, що розвинути ці навички можна, якщо слухати уважно вчителя, чітко
виконувати його інструкції, повторювати дії багато разів. Тобто у них
виробляється поведінка, яку можна охарактеризувати як пасивну, репродуктивну.
Проте, іншого шляху для активності і продуктивності не існує.
Опановуючи навички критичного, творчого і толерантного
мислення, діти знову-таки засвоюють модель поведінки, яку показує
вчитель-фасилітатор своєю ж поведінкою, – діти навчаються фасилітувати,
допомагати іншим та собі, переймаючи навички фасилітації від фасилітатора. Учні
стають активними, самостійними, проявляють інтерес, ініціативу, творчість.
М. Ліпман приділяє велику увагу
фасилітації тому, що саме цим способом можна одночасно розвивати навички
критичного, толерантного, творчого мислення. Може скластися таке враження, що
їх можна розвивати окремо один від одного, оскільки існує ряд програм,
націлених на розвиток якоїсь однієї навички, наприклад, «навички» творчого
мислення. Однак для того, щоб використовувати навички критичного мислення в
діалозі, необхідно насамперед, навчитися
бачити суть у найбезглуздіших, на наш погляд, ідеях інших людей. Тобто ці
навички дуже взаємопов’язані. Однак існує два суттєвих моменти, на які він
звертає увагу. По-перше, хоч усі три навички тісно пов’язані, це не означає, що
розвиток однієї автоматично тягне за собою розвиток інших. Якщо розвивати лише
навичку активного вислуховування, то навичка критичного мислення сама по собі
не розвинеться, і, навпаки, якщо розвивати лише навичку критичного мислення, то
навичка активного вислуховування самостійно не буде розвиватися. По-друге,
розвиваючи лише одну навичку, можна втратити потенціал, закладений для розвитку
інших. Це означає, що ідеальним варіантом розвитку особистої свободи учнів, які
вміють виживати, перетворюючи труднощі в можливості власного росту, виступає
цілісний розвиток усіх трьох видів мислення в процесі фасилітації як одного з
методів особистого розвитку.
Патріотичне виховання і його результат – патріотичність
особистості не є чимось заскорузлим, таким, що не має творчого коріння. Воно
будується на розвитку саме цих типів мислення: критичному мисленні, творчому
мисленні, толерантному мисленні. Патріотизм як любов до рідного, всього, що
сприймається як життєдайне і невід’ємне від самого життя людини. Допомогти
дітям відчути в собі такі ціннісні орієнтири – значить створити умови для
успішного життя, в якому суспільна оцінка особистості буде взаємозалежною з
рівнем добровільного служіння добробуту загальному, а від нього – до
особистого.
Проведення опитування батьків дітей початкової ланки
ліцею має на меті встановити поточний рівень сприйняття патріотизму як важливої
характеристики дорослого громадянина, який має усвідомлене ставлення до
цінностей, які є стрижневими у всіх сферах життєдіяльності: родина, кар’єра,
місійне служіння, творча самореалізація, хобі тощо.
Пропонується таке опитування як пілотне базове
дослідження перед форматуванням програми фасилітації патріотизму в учнівському
середовищі:
Опитування батьків 1-4 класів
Кафедра допрофесійної
військової підготовки КЗ СОР - Глухівський ліцей-інтернат з посиленою
військово-фізичною підготовкою.
(Проектна
модель «PROбудження – 2020»).
Початкова школа
у структурі ефективної допрофесійної військової підготовки. 1-4 класи і
формування базису патріотизму на усвідомленому рівні.
Умови опитування. Давати однозначні відповіді: так або ні.
(Можливе
анонімне надання відповідей, але вказати: 1) дату проведення опитування, 2)
свій вік, 3) в якому класі дитина 4) та хлопчик чи дівчинка).
1. Я знаю, що таке патріотизм.
2. Моє розуміння патріотизму
закладене в мене батьками.
3. Моє розуміння патріотизму
закладене в мене школою.
4. Моє розуміння патріотизму закладене
в мене моїм оточенням.
5. Патріотизм не є обов'язковою
рисою громадянина.
6. Патріотизм є занадто складним
поняттям для дитини у віці до 11 років.
7. Всі громадяни не можуть бути
патріотами.
8. Я не патріот/патріотка.
9. Я не вважаю патріотами тих,
хто може збрехати, украсти, здійснити насилля або має риси наявного досвіду в
цьому.
10. В Україні критично мало
патріотів.
11. Патріот і громадянин – це
різні характеристики людини.
12. Захисник України має бути
патріотом.
13. Захисник України має бути
громадянином України.
14. Бути патріотом значить любити
свою Батьківщину.
15. Бути патріотом значить любити
своїх батьків і рідних.
16. Бути патріотом значить любити
свою школу/ліцей.
17. Бути патріотом значить любити
своє місто.
18. Щоб було більше патріотів,
має бути багатшою держава.
19. Патріотизм потребує системної
мотивації для людини.
20. Я підтримую всі заходи в
ліцеї, які виховують мого сина/доньку патріотами.
21. Я знаю про спеціалізацію
ліцею.
22. На мою думку професія офіцера
достатньо престижна і цікава як професійно-орієнтаційна мета.
23. Офіцер має бути патріотом
безумовно.
24. Патріотизм – це добро.
Байдужість – це зло. Виживання – це навички і досвід.
