Якщо
ти вирушила в путь – твої вітрила
Не
зможе зупинити вітра сила.
Не
зможе ніч чорнішою там стати,
Де
згинув день аби тебе не мати.
Все
є можливим і лише до ранку
Час
заворожений, не вірним є світанку,
Бо
в ній, у тій, що не помила келих,
Є
музика і блискавка весела,
Яка
пронизує єство моє щоразу,
Коли
твою змити я міг заразу,
Але
нівроку сподівань зітхання
Там,
де любов моя передостання.
Була,
цвіла. Тепер гниє і пахне
Тобою
і «Чекаю, пане…»
Пронизує
мов лезо порцеляну.
Я
буду тихим, ніч залиже рану.
Посипе
сіль на сало, як на рану,
Мій
друг новітній, що не спати рано
Не
вміє і тому з мене сміється.
Минає
все і ця туга минеться…
Якщо
ти стверджуєш, що я не розумію
Тебе
і цілувать не вмію,
Не
можу пальцями душі торкатись,
То
значить край, не варто братись
За
смуток там, де вперемішку свято
І
фестиваль добра, що пахне м’ятою,
І
є прошарок цигарок і пива,
Що
міг тебе зробити тут щасливою,
Але
ти вперто не руйнуєш стіни
Десь
там є я, десь ти і на коліна
Мої
не сядеш просто так, як діти
Шукають
спокою у травах, щоб злетіти
Мов
зграя тих птахів, що вирій
Назвала
домом… В путь на щирій
І
недосяжній для псування мові.
Твої
часи були такі чудові,
Твої
зіниці мов з дощем криниці…
В
путі не сплять, бо маячня насниться.
Щасливо
ж! Будь, не повертайся
Аби
стелилась в піднебесся траса,
Аби
дощі писали мокро-щиро
Свої
поеми і пройшли щоб з миром.
Прощай
і бережи свої вітрила,
Бо
в них не ти, а лише твоя сила.