Дещо про бренд громади та його просування

      Наскільки питання створення бренду території (міста, району) актуальне можна судити виходячи з бажання громадян мати конкурентоспроможну місцеву економіку, яка гарантовано задовольнила б достатній рівень комфортності життя та надала умови для самореалізації, а економіка, як відомо, без реклами та маркетингу мертва. Саме бренд (формалізоване уявлення про територію, отримане внаслідок дії системи елементів формуючих бачення) та його просування, формування (брендінг)  забезпечують позитивне сприйняття іміджу міста, району. Наразі поняття, про які йдеться не є новими, про них чула переважна більшість людей, починаючи від школярів і закінчуючи депутатами, керівниками міста та району. Проте, що саме є брендом міста Кролевець та Кролевецького району досі офіційно не визначено. А вакуум в цьому питанні не сприяє створенню позитивних умов для приходу інвестицій, зростання місцевої економіки. Невідомо, хто відповідає за те, що в цій площині суспільного життя більше питань, аніж відповідей на них. Чи є люди, які цілеспрямовано займаються у нас цією проблематикою? Займатись, можливо, й займаються (опосередковано чи безпосередньо), але чи відповідають за дієвість та ефективність результатів від використання громадського ресурсу?

Спробуємо розібратись в проблемі, розпочавши з роздумів про аналіз  національного рівня проблеми, з тим, щоб зрозуміти про сутність та стан місцевого, тобто кролевецького, бренду.

Питання бренду держави відноситься до розряду соціально-гуманітарних, культурних надбань багатьох поколінь українців. Національна культура презентується через бренд країни, його сприйняття іноземцями є (має бути) результатом цілеспрямованої діяльності уповноважених державних органів. За «культурну політики»  відповідають в державі  багато хто і водночас, як завжди, ніхто. Міністерству культури в цьому питанні провідна роль не належить. «Формування позитивного іміджу» (в офіційних документах аналог «брендингу») вотчина, як і євроінтеграція зокрема, Міністерства закордонних справ, Міністерства освіти і науки, Держкомтелерадіо, НТКУ, можливо, деяких інших органів та посадових осіб держави. Мінкульт задовольняється в кращому разі другорядними позиціями, бо лише тематичне наповнення без можливості впливати на розміри та розподіл ресурсів, встановлення акцентів не дає змоги визначати напрямок просування, тобто – визначати політику в цьому питанні. Навіть українські культурні центри в інших країнах перебувають під опікою МЗС і фактично випали з процесу іміджмейкінгу України за кордоном, перетворившись таким чином на місця спілкування діаспори. У сфері Мінкульту залишились лише традиційні заходи, проведення яких мало чим зміцнює імідж самого міністерства й навряд чи сприяє все тому ж «просуванню позитивного іміджу» України в світі. До переліку таких заходів належать різні тематичні виставки, фестивалі, Дні української культури за кордоном. Чи адекватне все це очікуванням країни? Зрозуміло, що рівень ефективності цих заходів та механізмів оцінюється як недостатній. Чи можна очікувати в результаті такої політики підвищення пізнаваності України в світі, посилення її бренда культурним та традиційним складником, зміцнення гуманітарних контактів, припливу туристів? Туризм, як відомо, останнім часом взагалі виведений зі сфери впливу та контролю Мінкульту. Мабуть, на краще, оскільки  останні 5 років було наявне повне не визначення в тому, що робити з цією сферою. Туризм – це перш за все бізнес, окрема стаття доходів держави. Маємо розуміти, що від самого факту наявності українського стенду (павільйону) на міжнародній виставці, або українського фільму в програмі міжнародного кінофестивалю ще не випливає, що ім’я нашої країни стає більш пізнаваним,   більш дорогим серцю іноземної аудиторії. Брендинг вимагає  цілеспрямованих зусиль, спеціальних знань та креативного підходу з боку людей, місією яких є представлення держави. Чиновникам, перш за все, потрібно самим позбутися упередженого ставлення до власної країни, пов’язаного з негативними асоціаціями попередніх історичних періодів, повсякденно ламати такі ж уявлення з боку іноземних делегацій та представників країн, які тим чи іншим способом потрапляють в сферу комунікації та впливу нашої сторони. Аби щиро любити свою країну навряд чи потрібні додаткові фінансові вливання, або зосередження функції по просуванню бренду в тому, чи іншому державному виконавчому органі. Потрібно вірити в Україну, бути українцем про духу, а не за посадою.

Аналогічно справи і проблеми розвитку бренду території фокусуються і на місцевому рівні. Єдине, що варто відмітити, так це історичне везіння для нашого міста, району, в результаті якого ми маємо національну святиню, готовий традиційно-народний бренд – кролевецький рушник. Тканий ручний виріб був, є і буде (в чому не сумнівається ніхто) результатом прояву народної художньо-мистецької культури, що самостійно вилилась в промисел та засіб для забезпечення життя значної частини місцевої громади.

 Сьогодні цей процес (промисел) називають бізнесом. І в цьому факту є наступна додаткова перевага в можливості здійснення ефективного брендингу нашого міста та району, оскільки традиційно в кролевецькому рушнику закладено не лише художню цінність, а й ознаки товару, який користується значним попитом на ринку товарів широкого вжитку. Варто згадати, що у ХІХ сторіччі загальний річний обіг виробництва та торгівлі кролевецькими тканими рушниками вимірювався мільйонами карбованців. Про кролевецький рушник знали не тільки в Європі, а й в Північній Америці та Китаї.

Бренд Кролевця та Кролевецького району має бути розвинений за рахунок насамперед відродження бізнесу у вигляді серійного виробництва ткацького рушника, збереження та розвиток навчальної бази (традиції технологічного та художньо-мистецького характеру), створення туристично-музейного сегменту та ефективної системи оптово-роздрібної торгівлі з акцентом на зовнішній ринок. З цією метою в місті ведеться цілеспрямована робота, ініційована владою та громадськістю, по розробленню інвестиційного проекту комерційно-виробничого спрямування (на базі торгової марки «Кролевецький рушник») в поєднанні зі створенням заповідно-музейного комплексу народного ткацтва на базі існуючого виробничого підприємства, навчального професійно-технічного закладу та музейної бази, що зібрана та збережена завдячуючи старанням кращих представників міста різних поколінь.

Зрозуміло, що сьогодні це лише плани, які поки ще далекі від реалізації. І все одно, такий перебіг справ надає оптимізму, бо результат створюють люди і саме від них залежить бути чи не бути знаним у світі кролевецькому бренду. Без розуміння необхідності спільних цілеспрямованих дій у цьому напрямку сподіватися на краще майбутнє громади міста Кролевця та Кролевецького району, м’яко кажучи, складно.  Порозуміння ж відкриває можливості для ініціативи та креативу в пошуках ефективного способу реалізації амбітних планів і намірів, метою яких є створення якісних умов життя та добробуту громадян.

Про соціальну безвідповідальність

Повість французького письменника Гі де Кара «Чудовисько». Інститут Святого Йосипа в Санаці (Франція) як соціальна недержавна установа, яка займається реабілітацією людей, що народились глухонімими та сліпими. За досить банальним детективним сюжетом простежується ідея про важливість наявності таких суспільних інститутів, які надають можливість людям без трьох основних почуттів бути адаптованими до звичайного необмеженого життя. За складною унікальною технікою вдається розвинути інші наявні почуття людини, дати навички спеціальних азбук та письма. І через це стається чудо, бо люди з обмеженими фізичними можливостями навіть стають письменниками. Отже, скоріше «Чудо», а не «Чудовисько». І держава до цього має лише опосередковане відношення.

         Далі мова піде про фактичну монополію з боку держави на задоволення прав та свобод громадян (в т.ч. опіки та надання допомоги особам, які потребують такої).

                                     

Солодке слово «монополія»

         Тут під державними розуміються і ті установи, що створені місцевою владою (органами місцевого самоврядування) та є комунальними. Зрозуміло, що держава встановлює стандарти в цій сфері життєдіяльності суспільства з метою здійснення контролю, по суті – втручання та участі в вирішенні питань обслуговування потребуючої частини населення. Цим самим держава немов би заявляє, що вона і тільки вона знає «Що таке «Добре» і що таке «Погано». Громадянське суспільство виступає конструктивним антиподом держави, є генератором альтернативного бачення та реалізації вирішення наявних соціально-економічних проблем. Таким чином має утворюватися конкуренція ідей та проектів, в якій перемагає краща організація (підхід до вирішення проблеми), краща ресурсна база та краще бачення стратегічного розвитку. В нашій країні існування такої конкуренції неможливе на належному рівні  в глобальному (інституціональному) розумінні  через комплекс об’єктивних та суб’єктивних проблем. В демократичному суспільстві конкуренція є приводом до кращого. Там, де її немає в природному стані, вона створюється штучно. Гарний приклад з економіки: виробництво «Пепсі-коли» та «Кока-коли». Чи відчуваєте ви різницю між цими напоями? А між різними сортами пива, горілки і т.д.? Зрозуміло, що так. Бо ви є вільною людиною, яка обирає предмет (товар) споживання не лише за смаковими якостями, а й в результаті складного процесу відбору задля якіснішого задоволення потреби  у суб’єктивному розумінні.

         У спадок від Радянського Союзу ми  отримали світ (простір, в якому живемо), де всі сфери життя контролює, організовує, а отже і споживає держава. Ми говоримо «влада» і відчуваємо підсвідомий примус до рабської спроби розуміти, чому потрібно робити саме так, як вона, «влада» вирішила. Монополія держави породжує відсутність бажання та можливості ініціювати альтернативні способи вирішення проблем організації життя суспільства. А це дуже шкодить прогресу в масштабах країни. Приватний бізнес на рівні макроекономіки зрісся з владою (державою) саме через монопольне становище останньої. Бізнесу держава не може диктувати правила гри, коли мова йде про ринкову економіку демократичної країни. Проблеми нашої економіки в намаганні держави керувати бізнесом, що є відголоском старої пострадянської системи. Насправді ж «олігархія», як вища ступінь розвитку бізнесу, сьогодні керує такою монопольно-атрофованою державою. І в цьому стані громадянське суспільство має бути тим елементом, який забезпечить подальший розвиток та удосконалення демократії через конкуренцію з державою у різних сферах життєдіяльності. Бізнес має зрозуміти, що підтримувати потрібно не владу, а громадянське суспільство, яке має мандат на вплив, коригування та відсторонення влади в разі невиконання взятих на себе зобов’язань. Що означає «бізнес має зрозуміти…»? А саме те, що монополія держави створює певні обмеження на шляху розвитку суспільства в сенсі потреби громадян у реалізації своїх конституційних прав та свобод. Монополія держави живе за рахунок експлуатації тези про першочерговість обов’язків громадян держави по відношенню до прав та свобод. Такий стан справ є знову ж таки наслідком 70-ти років формування радянської ідеології та системи функціонування держави як інституту ідентифікації країни. Потрібен час для того, щоб відбулись трансформаційні зміни в структурі суспільства та зміни в пріоритетах, акцентах в організації життя, в соціальних відносинах.

                                      «Я – громадянин! Я маю право!»

         В розвинутих демократичних країнах влада (держава) не підмінює громадянський сектор (чисельні громадські та недержавні організації), який забезпечує  реалізацію прав та свобод населення країни. Там не існує відділів культури та спорту, бо програми, ініціативи в цій сфері (організація змагань, святкових заходів, фестивалів тощо) реалізують громадські організації  і фонди, що створюються громадами для цього. В розвинутих країнах немає такого чисельного апарату влади (особливо на низовому рівні) через те, що існує пріоритет вирішення проблем та реалізації ініціатив задля розвитку суспільства (громад) з боку громадянського суспільства (місцевих громадських організацій). Задача держави – забезпечити недопущення монополії з боку громадянського суспільства через ведення конструктивного діалогу, до якого залучається бізнес, церква та приватні особи.

         Фінансувати громадські організації мають самі ж громадяни (бізнес, приватні особи, церкви). Рано чи пізно таке розуміння прийде, оскільки нам немає потреби створювати велосипед. На жаль, сьогодні вигідніше фінансувати політичні партії, аніж громадські організації чи фонди, які знають (мають своє чітке уявлення) яким чином вирішувати соціально-економічні проблеми країни. Зрозуміло, що прихід до влади в результаті конкурентної боротьби через систему такого суспільного інституту як вибори (ознака демократичності – чесні та прозорі вибори) в цьому разі стає легітимним способом для бізнесу забезпечити в подальшому відтворення вкладених ресурсів та їх примноження. Виникає відчуття такого собі «політичного бізнесу»: вкладеш більше – більше отримаєш. Але – головна умова – прихід до влади «конячки», на яку «поставив». Населення не фінансує партійні організації, оскільки створена система не дозволяє конкурувати навіть на рівні фінансового забезпечення діяльності політичних сил. А бізнесу немає потреби витрачатися на фінансування громадських організацій, коли він вже профінансував політичну партію, що прийшла (могла прийти, бувають і «промахи») до влади.

         Тому й виникає ситуація, коли громадянське суспільство розраховує лише на міжнародні організації, які розуміючи всю складність перехідного періоду від тоталітарної радянської системи організації суспільства та держави до демократичного устрою країни, створюють умови через участь в конкурсах з метою отримати гранти на виконання статутних завдань та функціонування, спрямованого на  розвиток демократії на території впливу.

Монополія і безвідповідальність

         Отже, монополія держави у сфері організації соціального захисту, супроводу життєдіяльності громадян (реалізації їх прав та свобод), не допущення конкуренції ідей та проектів з боку громадянського суспільства, які покликані розв’язати проблеми життєдіяльності, породжує соціальну безвідповідальність  з боку пересічних громадян, які вважають, що влада має забезпечувати вирішення всіх негараздів, займають при цьому позицію «паразитуючих суспільних елементів». Це – криве дзеркало, яке має бути виправленим з часом, а отже – нами в результаті докладання зусиль вже сьогодні, та нашими нащадками – завтра.

         Декілька слів з приводу того, що монополія держави на володіння зброєю впливає на рівень громадянських свобод. Наявність в країні вільного продажу зброї – дискусійне питання. Для нашого суспільства навряд чи таке можливе, оскільки ми маємо сформоване роками та традиціями обмежене право з боку воєнізованих структур та армії використовувати зброю. У вільному продажу у нас зброї немає (за виключенням мисливської та спеціальної). У США вільний продаж зброї пересічним громадянам країни забезпечує недопущення монополії з боку держави на володіння та застосування зброї. І як показує практика, є стримуючим фактором та сприяє виникненню умов для удосконалення розвинутого демократичного суспільства. Певною мірою, є застереженням для представників влади при реалізації власних неузгоджених з більшістю населення (народом) ініціатив, які приводять до обмеження прав та свобод вільних громадян країни.

                           

                                      Від дискусії до чуда

         Так, питання вільного доступу до зброї – дискусійне. Але як приклад недопущення монополії на ринку зброї з боку держави є дуже красномовним та повчальним. Наше суспільство єдине у прагненні кращого життя (комфортного та забезпеченого стандартами високого рівня), широких можливостей для самореалізації особистості, безумовного дотримання прав та свобод на підставі сумлінного виконання громадських обов’язків та вимог законів. Без реформ у цій царині, яка пов’язана зі структурою та організацією держави, не обійтись. Ми не можемо змінити рівень життя, залишаючи стандарти та структуру організації держави, устрій життя загалом на рівні 80-х років ХХ сторіччя, коли жили в СРСР.

         Так, реформування може стати чудом для населення, бо в результаті люди мають: прозріти, заговорити та почути. Що може бути бажанішим? Навряд чи щось…