Про соціальну безвідповідальність

Повість французького письменника Гі де Кара «Чудовисько». Інститут Святого Йосипа в Санаці (Франція) як соціальна недержавна установа, яка займається реабілітацією людей, що народились глухонімими та сліпими. За досить банальним детективним сюжетом простежується ідея про важливість наявності таких суспільних інститутів, які надають можливість людям без трьох основних почуттів бути адаптованими до звичайного необмеженого життя. За складною унікальною технікою вдається розвинути інші наявні почуття людини, дати навички спеціальних азбук та письма. І через це стається чудо, бо люди з обмеженими фізичними можливостями навіть стають письменниками. Отже, скоріше «Чудо», а не «Чудовисько». І держава до цього має лише опосередковане відношення.

         Далі мова піде про фактичну монополію з боку держави на задоволення прав та свобод громадян (в т.ч. опіки та надання допомоги особам, які потребують такої).

                                     

Солодке слово «монополія»

         Тут під державними розуміються і ті установи, що створені місцевою владою (органами місцевого самоврядування) та є комунальними. Зрозуміло, що держава встановлює стандарти в цій сфері життєдіяльності суспільства з метою здійснення контролю, по суті – втручання та участі в вирішенні питань обслуговування потребуючої частини населення. Цим самим держава немов би заявляє, що вона і тільки вона знає «Що таке «Добре» і що таке «Погано». Громадянське суспільство виступає конструктивним антиподом держави, є генератором альтернативного бачення та реалізації вирішення наявних соціально-економічних проблем. Таким чином має утворюватися конкуренція ідей та проектів, в якій перемагає краща організація (підхід до вирішення проблеми), краща ресурсна база та краще бачення стратегічного розвитку. В нашій країні існування такої конкуренції неможливе на належному рівні  в глобальному (інституціональному) розумінні  через комплекс об’єктивних та суб’єктивних проблем. В демократичному суспільстві конкуренція є приводом до кращого. Там, де її немає в природному стані, вона створюється штучно. Гарний приклад з економіки: виробництво «Пепсі-коли» та «Кока-коли». Чи відчуваєте ви різницю між цими напоями? А між різними сортами пива, горілки і т.д.? Зрозуміло, що так. Бо ви є вільною людиною, яка обирає предмет (товар) споживання не лише за смаковими якостями, а й в результаті складного процесу відбору задля якіснішого задоволення потреби  у суб’єктивному розумінні.

         У спадок від Радянського Союзу ми  отримали світ (простір, в якому живемо), де всі сфери життя контролює, організовує, а отже і споживає держава. Ми говоримо «влада» і відчуваємо підсвідомий примус до рабської спроби розуміти, чому потрібно робити саме так, як вона, «влада» вирішила. Монополія держави породжує відсутність бажання та можливості ініціювати альтернативні способи вирішення проблем організації життя суспільства. А це дуже шкодить прогресу в масштабах країни. Приватний бізнес на рівні макроекономіки зрісся з владою (державою) саме через монопольне становище останньої. Бізнесу держава не може диктувати правила гри, коли мова йде про ринкову економіку демократичної країни. Проблеми нашої економіки в намаганні держави керувати бізнесом, що є відголоском старої пострадянської системи. Насправді ж «олігархія», як вища ступінь розвитку бізнесу, сьогодні керує такою монопольно-атрофованою державою. І в цьому стані громадянське суспільство має бути тим елементом, який забезпечить подальший розвиток та удосконалення демократії через конкуренцію з державою у різних сферах життєдіяльності. Бізнес має зрозуміти, що підтримувати потрібно не владу, а громадянське суспільство, яке має мандат на вплив, коригування та відсторонення влади в разі невиконання взятих на себе зобов’язань. Що означає «бізнес має зрозуміти…»? А саме те, що монополія держави створює певні обмеження на шляху розвитку суспільства в сенсі потреби громадян у реалізації своїх конституційних прав та свобод. Монополія держави живе за рахунок експлуатації тези про першочерговість обов’язків громадян держави по відношенню до прав та свобод. Такий стан справ є знову ж таки наслідком 70-ти років формування радянської ідеології та системи функціонування держави як інституту ідентифікації країни. Потрібен час для того, щоб відбулись трансформаційні зміни в структурі суспільства та зміни в пріоритетах, акцентах в організації життя, в соціальних відносинах.

                                      «Я – громадянин! Я маю право!»

         В розвинутих демократичних країнах влада (держава) не підмінює громадянський сектор (чисельні громадські та недержавні організації), який забезпечує  реалізацію прав та свобод населення країни. Там не існує відділів культури та спорту, бо програми, ініціативи в цій сфері (організація змагань, святкових заходів, фестивалів тощо) реалізують громадські організації  і фонди, що створюються громадами для цього. В розвинутих країнах немає такого чисельного апарату влади (особливо на низовому рівні) через те, що існує пріоритет вирішення проблем та реалізації ініціатив задля розвитку суспільства (громад) з боку громадянського суспільства (місцевих громадських організацій). Задача держави – забезпечити недопущення монополії з боку громадянського суспільства через ведення конструктивного діалогу, до якого залучається бізнес, церква та приватні особи.

         Фінансувати громадські організації мають самі ж громадяни (бізнес, приватні особи, церкви). Рано чи пізно таке розуміння прийде, оскільки нам немає потреби створювати велосипед. На жаль, сьогодні вигідніше фінансувати політичні партії, аніж громадські організації чи фонди, які знають (мають своє чітке уявлення) яким чином вирішувати соціально-економічні проблеми країни. Зрозуміло, що прихід до влади в результаті конкурентної боротьби через систему такого суспільного інституту як вибори (ознака демократичності – чесні та прозорі вибори) в цьому разі стає легітимним способом для бізнесу забезпечити в подальшому відтворення вкладених ресурсів та їх примноження. Виникає відчуття такого собі «політичного бізнесу»: вкладеш більше – більше отримаєш. Але – головна умова – прихід до влади «конячки», на яку «поставив». Населення не фінансує партійні організації, оскільки створена система не дозволяє конкурувати навіть на рівні фінансового забезпечення діяльності політичних сил. А бізнесу немає потреби витрачатися на фінансування громадських організацій, коли він вже профінансував політичну партію, що прийшла (могла прийти, бувають і «промахи») до влади.

         Тому й виникає ситуація, коли громадянське суспільство розраховує лише на міжнародні організації, які розуміючи всю складність перехідного періоду від тоталітарної радянської системи організації суспільства та держави до демократичного устрою країни, створюють умови через участь в конкурсах з метою отримати гранти на виконання статутних завдань та функціонування, спрямованого на  розвиток демократії на території впливу.

Монополія і безвідповідальність

         Отже, монополія держави у сфері організації соціального захисту, супроводу життєдіяльності громадян (реалізації їх прав та свобод), не допущення конкуренції ідей та проектів з боку громадянського суспільства, які покликані розв’язати проблеми життєдіяльності, породжує соціальну безвідповідальність  з боку пересічних громадян, які вважають, що влада має забезпечувати вирішення всіх негараздів, займають при цьому позицію «паразитуючих суспільних елементів». Це – криве дзеркало, яке має бути виправленим з часом, а отже – нами в результаті докладання зусиль вже сьогодні, та нашими нащадками – завтра.

         Декілька слів з приводу того, що монополія держави на володіння зброєю впливає на рівень громадянських свобод. Наявність в країні вільного продажу зброї – дискусійне питання. Для нашого суспільства навряд чи таке можливе, оскільки ми маємо сформоване роками та традиціями обмежене право з боку воєнізованих структур та армії використовувати зброю. У вільному продажу у нас зброї немає (за виключенням мисливської та спеціальної). У США вільний продаж зброї пересічним громадянам країни забезпечує недопущення монополії з боку держави на володіння та застосування зброї. І як показує практика, є стримуючим фактором та сприяє виникненню умов для удосконалення розвинутого демократичного суспільства. Певною мірою, є застереженням для представників влади при реалізації власних неузгоджених з більшістю населення (народом) ініціатив, які приводять до обмеження прав та свобод вільних громадян країни.

                           

                                      Від дискусії до чуда

         Так, питання вільного доступу до зброї – дискусійне. Але як приклад недопущення монополії на ринку зброї з боку держави є дуже красномовним та повчальним. Наше суспільство єдине у прагненні кращого життя (комфортного та забезпеченого стандартами високого рівня), широких можливостей для самореалізації особистості, безумовного дотримання прав та свобод на підставі сумлінного виконання громадських обов’язків та вимог законів. Без реформ у цій царині, яка пов’язана зі структурою та організацією держави, не обійтись. Ми не можемо змінити рівень життя, залишаючи стандарти та структуру організації держави, устрій життя загалом на рівні 80-х років ХХ сторіччя, коли жили в СРСР.

         Так, реформування може стати чудом для населення, бо в результаті люди мають: прозріти, заговорити та почути. Що може бути бажанішим? Навряд чи щось…