Сучасний стан державного розвитку вчергове змушує
звертати особливу увагу на історичне минуле, в якому проблема єдності та
самоусвідомлення нації, ідентифікація національної належності виходила далеко
за межі фахового дискурсу, бо була ідеєю народною (козацькою). Численні спроби
визначити Україну як незалежну державу, в якій титульною нацією є українці й
українки, а поруч з ними – численні національні
меншини, стали реалістичними лише з розпадом СРСР. Вдивляючись в історичну
далечінь, тобто в минуле, так само складно розгледіти чіткі обриси явищ,
об’єктів і ідей як і в спробі зазирнути в майбутнє. Але ж минуле – це те, що
було, а значить були свідки, учасники, ініціатори, відповідальні особи та групи
населення. Хто відповідатиме за майбутнє з нас, тих, що живуть зараз? Образи
лідерів, пантеон національних героїв: М. Грушевський, П. Скоропадський,
В. Вінниченко, С. Петлюра, С. Бандера. Конкретні людські долі й доля
України. Чи могли б вони, люди з минулого, допомогти в цьому питанні? Навряд
чи, бо справа в руках сучасників. Ця стаття покликана долучити до проблеми не
лише великих сучасників, а й кожного українця, всіх, хто має честь носити
українське громадянство.
Не
належачи до числа фахових істориків, словосполучення «жовто-блакитний» сприймав
виключно як ознаку українського, навіть не знаючи про давню дискусію щодо того,
яким має бути порядок кольорів на національній символіці: зверху – жовтий, а
знизу – блакитний, чи навпаки. Так, ми, як громадяни України, усвідомлено
сприймаємо офіційні символи, нам подобаються поетичні порівняння в асоціації з
кольорами прапора як небо і засіяне колоссям поле… Але, і це якось дивно,
інтуїтивно усвідомлюємо, що
жовто-блакитний означає сонце над водою, і цей горизонт такий же прекрасний.
Час від часу, аналізуючи власний досвід, стикався з випадковою (ненавмисною)
зміною порядку кольорів на елементах української символіки, виконуючи ті чи
інші дизайнерські проекти (буклети, календарі тощо). Зараз відчуваю, що це
невипадково. Після того як спробував заглибитись в тему, довідався, що єдності
серед фахівців в питанні про те, яким був перший національний стяг, немає.
Пригадалось, як в одній сільській школі на стенді з національними символами, на
який випадково звернув увагу, була представлена історія, в якій відводилось місце
і періоду, коли жовто-блакитний (а не синьо-жовтий) прапор був державним
символом України.
Так само і в надрукованих до 1993 року книгах достатньо
багато посилань на те, що М. Грушевський у 1918 році національним вважав саме
жовто-блакитний стяг. І не тільки Грушевський, а й у багатьох військових
національних формуваннях використовувалась символіка з таким порядком
розташування кольорових смуг. Література пізніших років вже більш однозначно трактує
історію, вказуючи, що не існувало чіткого підтвердження про порядок, який мав
на увазі Грушевський, говорячи про жовто-блакитність… І якщо колись був той,
хто прийшов за Грушевським і змінив прапор, то варто про це більш детальніше
говорити. Чому сталось так? Хто знає, які факти приховує реальна історична
правда, чи можливим є підняття цього вікового історичного пласту і встановлення
істини? Невдячний труд та марна справа? Причини подій, їх наслідки,
реальність і майбутнє. Здавалося б непомітно, але символіка відіграє
визначальну роль в житті цивілізації людства. Це – аксіома і апріорі визнається
цивілізованим світом. Саме тому існує геральдика, вексилологія. Мова не про те,
щоб закликати до термінової зміни, мова про те, щоб створити можливість
об’єктивного, всебічного, а не егоцентричного підходу до розгляду існуючої проблеми.
Що може заважати загальнонаціональному діалогу в цьому зв’язку? Чи не
варто спільно і відкрито шукати джерело особливого національного натхнення,
дороговказу змін та розбудови нового устрою життя в Україні без корупції, без
«совка», «вати» тощо? Не бачу проблем в тому, щоб розглядати альтернативний
варіант у відношенні до розміщення кольорових смуг на символіці та здійснити
спробу консолідації інтелектуального ресурсу з акцентом не лише на сприянні
культурному розвою нації, а й з метою приведення нового розуміння символів як
ознак нового етапу будівництва держави з усіма наслідками, аж до суспільної легітимності
й успішного поступу громад країни. У результаті хочеться бачити натхненні зміни,
вірити, що саме в цьому році, через 100 років після початку подій Української
революції 1917-1919 років, нами, українцями, може бути відкрито нову еру
українськості – жовто-блакитну, по-справжньому благодатну та життєдайну. Потрібно
не протиставляти сучасність з минулим і з майбутнім поготів. Важливим і таким,
що перебуває виключно в раціональному сприйнятті завданням або навіть усвідомленою
місією, є експліцитна необхідність знайти сили і суспільну мужність для
консолідації в процесі відкриття нової ери, нового етапу – корінних змін в
світовідчутті через символіку суверенної й незалежної європейської країни –
України.
Не все є однозначним в історії України, так само, як і в житті кожної
людини, яка виконувала історичну місію. У процесі розгляду проблематики,
читаючи Грушевського, статті окремих сучасників, які вважаються істориками і
фахівцями в питаннях геральдики, вексилології, звернув увагу на те, що не
викликає особливої довіри спроба переконувати в протилежному (виключно
синьо-жовтому розташуванні кольорів) через опирання на очевидні речі. Далі
наводжу витяг зі статті, розміщеної в Інтернеті:
«Вже згадувалося про
специфіку залучення таких джерел як кіно- та фотодокументи, тому можемо
показати складність ідентифікації колористики на прикладі фото складання
присяги членами Директорії УНР у серпні 1919 р. в Кам’янці на Поділлі.
|
|
|
Присяга членів Директорії, серпень
1919 р., Кам’янець-Подільський (блакитно-жовті прапори, хоча на фото жовтий
колір виглядає темнішим)
|
Прапори на фото мають
світлу верхню та темну нижню смуги, однак вони блакитно-жовті. Це підтверджують
і спомини учасників цих подій, і офіційні затвердження прапорів цього періоду.
Тож всі юридичні затвердження прапорів
УНР, Української держави та ЗУНР протягом 1918-1921 рр. фіксували лише
блакитно-жовті або синьо-жовті прапори, в яких жовтою була нижня смуга».
Якось непереконливо: невже фото може
трактуватись як помилка кольорів? Очевидно, що світлішим буде жовтий. Якось
по-дитячому повівся історик в цьому місці свого дослідження, не переконливо… Ось
ще одна фотографія, на якій жовто-блакитні стяги у військових:
На
фото: Українсько-галицька армія (1917-1919).
Чомусь не
віриться, що сутність ініціативи в перегляді розміщення кольорових смуг на
національному прапорі може породити внутрішній конфлікт в українському
суспільстві. Закиди про Кремль і «руку Москви» так само як і про егоїстичне небажання
змін з боку тих, хто має все в цій країні для щасливого життя відхиляють від
суті проблеми. Якщо раціонально дивитись на проблему, що час від часу
піднімається в суспільстві, то очевидним має бути пошук обґрунтованого шляху її
вирішення. Саме життя (його рівень організації, комфортності,
національної свідомості тощо та перебігу подій сучасності) немов вказує: «Щось
на цій землі не так...» Якщо історія України як суверенної держави пишеться
прямо зараз, то варто шукати правильні рішення про розстановку акцентів,
особливо в частині національної символіки. Поки не пізно, бо коли регрес стає
стабільним, то неодмінно наступає точка знищення. Ми – на дні і розхитувати корабель – марна справа.
Потрібно підніматись нагору, швидко і рішуче. Всім разом, не поодинці…
Чи легко бути переконливим в цьому
питанні? Ні, навіть історики нерішуче тупцюють на місці, не знаходять нічого
іншого, як ставати на позицію необхідності збереження «статус-кво». З іншого
боку, сам Грушевський зазначав про складність такого процесу «протидії консервативним
авторитетам»: «В кожній справі, в кожній реформі чиїсь інтереси терплять, і ті,
кого вона зачіпає за живе м’ясо, мають нахил уживати найбільш сильних виразів
для своїх жалів на порушення своїх інтересів – аж до «святості включно». Але ж
особисте ні до чого, коли мова йде про відкриття нового етапу життя нації,
розвою держави на ім’я Україна. Якщо
після зміни національного символу (прапора) Україна стане СПРАВЖНЬОЮ, а не
ефемерною територію з можливістю для щастя сотень і прозябання мільйонів, я
однозначно «за»! Хтось подумає: «Наївність і мрійництво...» Але ж
Революція Гідності, яка вчергове сколихнула Україну у 2013-2014 роках, відкрила
суспільне усвідомлення права людини як вищої цінності, права на гідне життя в
найкращій країні світу. І тому переважною думкою, сподіваюсь, буде: «Навіщо
себе шукати деінде, коли я українець/українка і люблю Україну?» Так що ж не так
у нас? Чому життя безталанне? Консолідувати націю під жовто-блакитним стягом,
зробивши рішучий крок до іншого, більш щасливого для українського народу
майбутнього – декларативне прагнення всіх прогресивних сил країни.
Маючи
ліберально-демократичні ідеологічні переконання, опираючись на мудрість вікової
історії України, виступаю за відкритий неполітизований громадський фронт-обговорення «Жовто-блакитний
горизонт». Переконаний, що рано чи пізно зміни прийдуть, бо влада в Україні
усвідомить важливість такого кроку, очолить цей процес і здійснить необхідні
маніпуляції у прийнятний незаперечений (незаборонений) законодавством спосіб
аби змінилось життя країни на краще. І тоді українська нація, громадяни України
під видозміненим стягом знайдуть своє щастя під Сонцем. Завершу цитатою
з промови Івана Малковича під час вручення Шевченківської премії 2017 року: «…Мова
– найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися
прапор, герб, і навіть, на превеликий жаль, територія, але, як цитувала Леся
Українка слова ірландця Томаса Девіса: «Нація повинна боронити свою мову
більше, ніж свою територію… Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший
знак підданства…»
