«Король – слуга народу»

 

Останнім часом багато говориться про можливість встановлення пам’ятника королю в Кролевці. Аби відволіктись від проблем, які постають на шляху від цієї ідеї до її реалізації, спробуємо поміркувати над морально-психологічним питанням:  король – слуга народу, чи народ – слуга королю?

Жити з цією проблемою – означає почути іншого з цього приводу, бо своя позиція може бути суб’єктивною і заангажованою. Тому – вона, ця проблема, чекає і на твою думку, друже... Спробуй осмислити сенс цього інтелектуального пошуку та визначити моральне підґрунтя служіння як цивілізаційного шляху розвитку людства.

На жаль, звичним історично є тезис – народ служить королю. Чому ж на жаль? Можливо в часи Середньовіччя це було нормою. Природа життя як діалектичного розвитку цивілізації на планеті Земля полягає в існуванні певного ієрархічного поділу. Король – вершина соціальної ієрархії Середньовіччя, є сувереном державної волі в умовах монархічного устрою держави. Але ж, король, який не дбає про народ, нікчемний. Бо він – носій влади у державі, а держава гарантує безпечне проживання громадян, задовольняє їх права та інтереси в ситуації протистояння як у внутрішній системі відносин, так і у зовнішніх справах. Навпаки бути не може. За умов демократичної організації держави це апріорі неприпустимо, щоб мільйони служили одному або певній групі.

А що як піти від протилежного? Король – слуга народу. На сучасній хвилі політичного життя в Україні вислів «слуга народу» є фактично назвою політичної партії, яка на сьогодні є партією влади. «Слуга народу» носій влади з 2019-го року. Чи може народ служити владі або партії? Ні. Так само як і іншій певній політичній силі. Тому, саме партія є слугою народу, або той же таки президент. Через це і про короля як про слугу народу.

Але, повертаючись до історичного аспекту теми, король був носієм влади у часи Речі Посполитої (16-18 століття), її сувереном. Бути слугою народу – означало і означає служити певній місії, яка по-сучасному є ні чим іншим, як національною ідеєю. Народ не може служити сам собі, бо втрачається сенс політики як руху до влади. Тоді хтось, хто наділений владними повноваженнями, служить на благо народу. Обирається для цього, що виглядає цілком логічним.

Саме тому, король – слуга народу. Є актуальне інтерв'ю на каналі Politeka, яке можна розглядати як спосіб додати харчів для роздумів з приводу проблеми акцентів служіння у суспільних стосунках.

https://youtu.be/Tm-i5n0Rz6k 

Політтехнолог Валентин Гладких пояснює сучасну природу владних відносин досить емоційно, але по суті. Варто вчитись бути спокійним і аргументованим, тобто переконливим. Тут виглядає важливою освітня технологія «Дебати» як модель набуття навиків обґрунтованого переконання та майстерності публічного виступу. Подивитись і зрозуміти, що розумна і відповідальна політика є важливим інструментом не допустити насильства в переслідуванні власних інтересів, способом не підмінити служіння гонитвою за досягненням свого особистого інтересу.

Пам'ятник королю не є і не може бути апріорі виключно приватним інтересом будь-кого, хоча ініціатива щодо встановлення пам'ятника походить від групи приватних осіб, що утворили ініціативну групу містян, але є вираженим служінням спільній меті – розвиткові території.

Отже – окреслено ідею, мету, досягнення якої є результатом докладання колективних зусиль небайдужих людей і полягає у створенні і встановленні пам’ятника королю у Кролевці. Комусь особисто від цього нічого (зиск відсутній) не потрібно (облишити ідею і просто переключитись на іншу життєву активність – простіше простого). Але в цьому – інтерес громади, яка цього інтересу поки що, можливо, не розуміє у загальному сприйнятті. Поки що, сподіваюсь, бо перспектива, що з’явиться після досягнення мети, може здивувати навіть любителів фантастики. Чому б і ні? Перевіримо на практиці разом.

Отож, пам'ятник королю як символ служіння народу. На перший погляд парадоксальне твердження, але історичний процес доводить зворотне. Аргументи, якщо вони обґрунтовані, переконують сильніше за зиск або наявність особистого інтересу.

Теоретичним підґрунтям для цього дослідження може бути книга Генрі Кіссінджера, відомого американського політолога і дипломата «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті».

То чому король – слуга народу, а не навпаки?

На допомогу книга:

Генрі Кіссінджер. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті  / пер. з англ. Надія Коваль. – 2-ге вид. – К. : Наш формат,  2018. – 320 с.

Стор. 31: «...Люди передали свої права на верховну владу суверенові в обмін на надання ним безпеки для всіх у межах кордонів держави. Монополія суверенної держави на застосування сили була встановлена як єдиний спосіб подолати вічний страх насильницької смерті та війни».

Цитата, що приведена вище, з контексту теорії Томаса Гоббса, описаної в його «Левіафані», опублікованому у 1651 році, через три роки після Вестфальського миру (результат Тридцятирічної війни, 1618-1648).

Далі цитата від Гоббса: «Кожен суверен (правитель, король), турбуючись про безпеку свого народу, має те саме право, яке може мати будь-яка людина, дбаючи про власну безпеку». Красномовно з точки зору пошуку аргументів до тези «король – слуга народу». Чи не так?

Цікавий факт. Навіть парадокс: прусський або балтійський Крулевець (Krolewiec) – місто короля, перейменували (Кенігсберг, нині – Калініград), а український Кролевець – ні. Чому? Ви думали, що назва «Кролевець» від слова «кроль» типу «заєць»? Та ні. Бо, на мою думку, виявлена суспільно-історична повага до Короля і збережена таким чином пам'ять про засновника міста...

Тому і маємо поставити пам’ятник засновнику міста як символ історичної справедливості.