"Монолог. Діалог. Логос"

           Якби не було Платона, то не було б і Сократа. Не навпаки, бо Сократ не писав того, що говорив. Платон же створив достатньо вагомий доробок літературно-наукової творчості.

         Чому ці особистості є дуже важливими саме у зв’язці? Дивись перше речення. Фактично, маємо справу з парадоксом. Сократ публічно заявляв про те, що не є учителем, а Платон вважає його своїм учителем, також заявляючи про це публічно. Сократ: «Я не був ніколи нічиїм учителем, тільки якщо хтось молодий чи старий, бажав слухати мене й приглядатись, як я роблю свою справу, то я ніколи нікому не боронив. Ніхто не може мені закинути, ніби  я тільки веду розмову, коли беру за це гроші, а коли їх не дістаю, то ні. Я однаково, як багатому, так і вбогому, дозволяю ставити мені запитання, і якщо хтось бажає, то й відповідати мені та слухати, що я кажу. А чи хтось через це стає кращим чи гіршим, то я по справедливості не можу за це відповідати, бо я ніколи нікому не обіцяв учити його і не вчив. Якщо ж хтось твердить, начебто він коли-небудь приватно вчився у мене або чув від мене щось таке, чого не чули всі інші, то той, будьте певні, говорить неправду».

         Сократ перемагав у публічних дебатах за рахунок вміння аналізувати, йому вдавалося зупинитись на деталях, які на перший погляд самі по собі зрозумілі. Поставити запитання, на яке потрібно відповісти «так» або «ні». Цього часто було достатньо, щоб за рахунок обраного напрямку приймати рішення, які роблять правильними і логічними узагальнення на обрану тему. Давай спробуємо і ми так! Сократ: «Я чудово знаю, що, хоч би куди я прийшов, молодь всюди буде слухати мене так само, як тут; і якщо я буду її проганяти, то її батьки й родичі виженуть мене з уваги на них». 

         Від педагогіки до роздумів про життя і смерть. Сократ довів, що боятися смерті немає чого, особливо у випадку, коли прийняте судове рішення про покарання смертю. Просити суддю про помилування те ж саме, що благати дитину не народжуватись. Тобто, вихід лише в одному напрямку, безальтернативний варіант. Сократ: «Поминаючи вже честь, афіняни, по-моєму, не личить просити суддю й проханнями звільняти себе від відповідальності замість пояснювати й переконувати. Адже суддя засідає не для того, щоб милувати як йому заманеться, а для того, щоб судити по правді. Він-бо присягав не на те, що буде милувати того, хто йому до вподоби, а на те, що буде судити за законами».

Сократ: «…Ні на суді, ні на війні ні мені, ні будь-кому іншому не годиться міркувати над тим, як би то уникнути смерті будь-якою ціною. Адже і в битвах часто-гуто виявляється, що можна уникнути смерті, покинувши зброю або звернувшись із благанням до переслідувачів. При кожній небезпеці є чимало різних способів уникнути смерті, якщо тільки хтось зважиться не цуратися ніяких засобів і слів. Отже, уникнути смерті неважко, афіняни; куди важче уникнути ганьби, бо вона мчить швидше за смерть». 

...Два слова на букву «г»: ганьба і гідність. Революція гідності 2013-2014 років відкрила нові можливості перед українською нацією. Смерті на Майдані сколихнули народ. То чи була ця смерть вироком, чи лише злочином, який не покараний досі? Четверта річниця апогею Революції гідності як вирок гнобителям, що принижують право на гідність людську. Стати героєм просто. Потрібно загинути за ідею, яка є всенародною. Чи думали Герої Небесної Сотні про смерть?..
Чи гідно діяли росіяни, коли розстрілювали наше військо під Іловайськом у серпні 2014 року? Коли було домовлено, що будуть «зелені коридори»? Вони стріляли, тому що наші бійці мали скласти зброю і вільно вийти по цим "коридорам" як бранці. Але ці коридори у такому разі б вели до ганьби. Через це зброю не склали, але прирекли себе на загибель. Понад 600 мертвих, більше півтори тисячі поранених, сотні зниклих безвісти. Це був вихід із пекла до гідності. Я (ми) пишаюсь тими, хто вибрав можливу смерть замість ганьби протягом життя. Та ось чому зганьбились у Криму? Оце питання, яке має набути вирішення з новим президентом і дехто має сісти у в’язницю за «кримську ганьбу 2014 року». Справа суду, а не судження. 

Історія Сократа як передісторія Ісуса Христа… Сократ просить людей, примиряючись зі смертю, так само як і Ісус Христос просив людей не грішити. Сократ: «Про одне тільки прошу: якщо, афіняни, ви побачите, що мої сини, підрісши, дбають про гроші або про щось інше більше, ніж про доброчесність, карайте їх за те, дошкуляючи їм так само, як я вам дошкуляв; і якщо вони будуть надто багато про себе думати, насправді бувши нічим, докоряйте їм так само, як я вам докоряв, за те, що вони не дбають про те, про що повинні дбати, і мають високе уявлення про себе, хоч самі нічого не варті. Якщо ви будете це робити, то віддасте належне і мені, й моїм синам.

Але вже пора нам іти звідси, мені – на смерть, вам – до життя, а що з цього краще, то не знає ніхто, крім Бога».

Декілька заспокійливих тез-аргументів від себе перед необхідністю свідомого ставлення до Смерті і смертності людини: 1) мої батьки померли, що означає – рано чи пізно прийде і мій час, тобто – я не перший на цій стезі і не останній, то чи варто смерті боятися?; 2) якщо всі смертні і Смерть нікого не омине, то всі перебувають у стані несвідомого або свідомого її очікування, то це, в такому разі, нагадує очікування автобуса, який може запізнюватись, але неодмінно прибуде до пункту Z, в якому опинюсь саме я, саме через це експліцитне очікування Смерті є нормальним станом зрілої особистості; 3) Смерть є явищем, яке потрібно експліцитно сприймати, використовувати її неминучість як позитивний чинник в тяжкі хвилини життя, на кшталт – все, що відбувається зі мною ніщо, бо попереду Смерть, так чи варто перейматись всіма цими проблемами-комахами? Якщо я виживу, то значить стану сильнішим і відтерміную зустріч зі Смертю. 4) Врешті, існує певна межа, яку я собі умовно визначив як перетинання фінішної стрічки – 84-86 років. Той, хто не розуміє цієї гри, може змиритись з тим, що прийшов у цей світ, на цю планету прозябати, жевріти і зникнути так само, як зникає сніг весною. Життя – це змагання за право відтермінованої Смерті без значних негативних суспільних наслідків. 

Сократ: «…Не буде для тебе дивиною, що вмирання – явище зовсім просте і не визнає ніяких винятків, які бувають в інших випадках. Безперечно, є люди, яким краще вмерти, ніж жити, і якщо комусь краще вмерти, то, очевидно, дивним тобі видасться, чому такій людині не годиться самій собі зробити добро, замість чекати, щоб його зробив їй хтось інший».  

То як дійти до розуміння істинного? Як, прокинувшись одного ранку, помітити світло Істини і не впізнати Смерті? Сократ: «Дорогий Пане та інші тутешні боги, наділіть мене внутрішньою красою! А зовнішнє у мене нехай буде у згоді з внутрішнім. Багатство я вважаю мудрість, а золота нехай би я мав стільки, щоб ні винести, ні вивезти не було б під силу нікому, крім людини, яка в усьому знає міру. Чи просити нам ще про щось, Федре? По-моєму, така молитва достатня».