Отже, привітним теплим ранком 1-го травня 2011 року я, взявши напрокат велосипед італійської фірми «Херкулес» у свого товариша, виїхав на пошуки Дуба-Орла. Виїхав сам, оскільки Володя К. не відгукнувся на мою пропозицію. Брати когось, хто не знає дороги (їхати через Боцманів хутір) не наважився через складність тлумачення причини, пов’язаного з вмовлянням, та ризик заблудитися, саме ці чинники заставили відмовитись від пошуку попутників.
Чесно скажу, задоволення від велодрайву таке, що я прийняв остаточне рішення продати один з ноутбуків та купити велосипед! Тим більше, що малій Єві (майже чотири роки) сподобалось кататись, сидячи в спеціальному сидінні на багажнику велосипеда (катались вдень після моєї поїздки до Дуба-Орла).
Виїхав десь о 9.40. Дорогою наздогнав літню жінку, яка їхала на велосипеді. Спитав чи далеко до Дуба-Орла, вона сказала, що їде на хутір і покаже дорогу. Потім розповіла як і куди. Я сказав, що поїду швидше. Вона лише замітила, що на такому гарному велосипеді можна й швидше. Зрозуміло, що я проїхав той необхідний поворот наліво, на хутір Боцманів. Добре, що біля хати на узліссі кілометрів через 2-3 стояли чоловіки. Вони й сказали, що маю повертатись, або їхати лісом. Обрав перший варіант і там, де два стовпці (з біло-синіми полосами) звернув. За 3 кілометри – Боцманів хутір. Тепло було і від ранішнього сонця і від фізичних зусиль, які забезпечували пристойну як для велосипеда швидкість. Природа починала радувати зеленими фарбами, співом птахів та мальовничими пейзажами. Рідкі автомобілі не заважали рухатись до мети. Хутір Боцманів складається з десяти (може й менше хат), але не зважаючи на те, що добра половина з них покинуті, все одно дуже мальовниче і приємне місце.
Піщана дорога через село стає неподоланною перешкодою для тонких коліс велосипеда. І тому потрапляєш в пастку, коли назустріч несеться злий пес, що гавкає. Вчасно зупиняється, аби не створити справжній конфлікт з людиною, яка вперше на хутір потрапила. З правого боку гарний господарський двір з хатою, на стіні якої параболічна антена для телебачення. З лівого боку – зачинена будівля магазину, досить пристойна та надійна. Десь в 70-80-х роках там йшла, мабуть, жвава торгівля… Далі – майдан, що виводить до лісу, покинута хата. Ось і кінець хутора. Розвилка. Одна дорога в ліс, інша – по узбіччю ліса і знову ж таки в ліс, але з північного краю. Їду спочатку туди. Бачу як на ближньому дворі працює жінка. Заїжджаю в ліс. Їду хвилин п’ять. Дороговказу до Дуба-Орла, про який казала жінка на велосипеді, не видно. Вирішую повертатись. Дзвонить Віта, дружина, потім Єва, донька. Відволікаюсь від пошуку на телефонну розмову. Розказую їм по черзі про свої пригоди, але словами не передати ті враження, які отримую від контакту з природою та лісом. Виїхав знову на розвилку, проїхав кілометрів півтора. Дороговказу не знайшов. Повертаюсь та під’їжджаю до подвір’я, на якому жінка працює на городі. Запитую про Дуба-Орла. Жінка кличе чоловіка, який каже, що потрібно проїхати у напрямку, звідки тільки-но повернувся. Але тапер я точно, знаю, що дерев’яні стовпчики – це те, що залишилось від дороговказу до дуба-велетня. «Ось біля них повертай направо, там метрів за 100 і буде дуб…»
Розказувати про дерево більше, ніж можна побачити, не варто. Тому, скажу, що жолудів біля дерева практично немає. Кабани ласують ними одразу, як тільки вони падають. Дубу понад 400 років за оцінками знаючих людей, тож за цей час звірі з покоління в покоління передають інформацію про природну годівницю. А може вже й жолудів стариган не дає...
… Він стоїть величавий та могутній своїми віковими шатами-гілками, мовчазно спостерігає за мінливим навколишнім світом. Поруч цвіте барвінок, починають зеленіти листяні породи дерев. Час від часу скрипить сосна, також багаторічна, але значно молодша за дуба. Співають і немов би розмовляють розмірковуючи птахи. Трохи здивувала сова своїм звичайним для вечора голосом. «Хто тут? Хто тут?». Я не відповідаю і вдивляюсь в підніжжя дуба, шукаючи жолуді з надією знайти та посадити там, де нащадок Дуба-Орла зможе вирости в справжнє та могутнє дерево.
Отже, затрачений мною час на переїзд від вул. 8 Березня м. Кролевець до Дуба-Орла (хутір Боцманів, Реутинського регіону) та пошук об’єкту – 90 хвилин. Зворотній шлях зайняв близько 40 хвилин. Головне – тепер я точно знайду Дуба-Орла, бо знаю, де він причаївся і зможу, за бажання, показати де він знаходиться гостям та друзям. А ще – в горшку для квітів посаджено жолудь, який (дуже сподіваюсь) рано чи пізно (все ж таки дуб!) перетвориться на дерево... А мені, рано чи пізно, знову заманеться побувати біля Лісового Велетня. Можливо, разом з вами.
Чесно скажу, задоволення від велодрайву таке, що я прийняв остаточне рішення продати один з ноутбуків та купити велосипед! Тим більше, що малій Єві (майже чотири роки) сподобалось кататись, сидячи в спеціальному сидінні на багажнику велосипеда (катались вдень після моєї поїздки до Дуба-Орла).
Виїхав десь о 9.40. Дорогою наздогнав літню жінку, яка їхала на велосипеді. Спитав чи далеко до Дуба-Орла, вона сказала, що їде на хутір і покаже дорогу. Потім розповіла як і куди. Я сказав, що поїду швидше. Вона лише замітила, що на такому гарному велосипеді можна й швидше. Зрозуміло, що я проїхав той необхідний поворот наліво, на хутір Боцманів. Добре, що біля хати на узліссі кілометрів через 2-3 стояли чоловіки. Вони й сказали, що маю повертатись, або їхати лісом. Обрав перший варіант і там, де два стовпці (з біло-синіми полосами) звернув. За 3 кілометри – Боцманів хутір. Тепло було і від ранішнього сонця і від фізичних зусиль, які забезпечували пристойну як для велосипеда швидкість. Природа починала радувати зеленими фарбами, співом птахів та мальовничими пейзажами. Рідкі автомобілі не заважали рухатись до мети. Хутір Боцманів складається з десяти (може й менше хат), але не зважаючи на те, що добра половина з них покинуті, все одно дуже мальовниче і приємне місце.
Піщана дорога через село стає неподоланною перешкодою для тонких коліс велосипеда. І тому потрапляєш в пастку, коли назустріч несеться злий пес, що гавкає. Вчасно зупиняється, аби не створити справжній конфлікт з людиною, яка вперше на хутір потрапила. З правого боку гарний господарський двір з хатою, на стіні якої параболічна антена для телебачення. З лівого боку – зачинена будівля магазину, досить пристойна та надійна. Десь в 70-80-х роках там йшла, мабуть, жвава торгівля… Далі – майдан, що виводить до лісу, покинута хата. Ось і кінець хутора. Розвилка. Одна дорога в ліс, інша – по узбіччю ліса і знову ж таки в ліс, але з північного краю. Їду спочатку туди. Бачу як на ближньому дворі працює жінка. Заїжджаю в ліс. Їду хвилин п’ять. Дороговказу до Дуба-Орла, про який казала жінка на велосипеді, не видно. Вирішую повертатись. Дзвонить Віта, дружина, потім Єва, донька. Відволікаюсь від пошуку на телефонну розмову. Розказую їм по черзі про свої пригоди, але словами не передати ті враження, які отримую від контакту з природою та лісом. Виїхав знову на розвилку, проїхав кілометрів півтора. Дороговказу не знайшов. Повертаюсь та під’їжджаю до подвір’я, на якому жінка працює на городі. Запитую про Дуба-Орла. Жінка кличе чоловіка, який каже, що потрібно проїхати у напрямку, звідки тільки-но повернувся. Але тапер я точно, знаю, що дерев’яні стовпчики – це те, що залишилось від дороговказу до дуба-велетня. «Ось біля них повертай направо, там метрів за 100 і буде дуб…»
Розказувати про дерево більше, ніж можна побачити, не варто. Тому, скажу, що жолудів біля дерева практично немає. Кабани ласують ними одразу, як тільки вони падають. Дубу понад 400 років за оцінками знаючих людей, тож за цей час звірі з покоління в покоління передають інформацію про природну годівницю. А може вже й жолудів стариган не дає...
… Він стоїть величавий та могутній своїми віковими шатами-гілками, мовчазно спостерігає за мінливим навколишнім світом. Поруч цвіте барвінок, починають зеленіти листяні породи дерев. Час від часу скрипить сосна, також багаторічна, але значно молодша за дуба. Співають і немов би розмовляють розмірковуючи птахи. Трохи здивувала сова своїм звичайним для вечора голосом. «Хто тут? Хто тут?». Я не відповідаю і вдивляюсь в підніжжя дуба, шукаючи жолуді з надією знайти та посадити там, де нащадок Дуба-Орла зможе вирости в справжнє та могутнє дерево.
Комментариев нет:
Отправить комментарий