«Цитати, які створюють умови для оформлення ідеї функціонування дебатних клубів» (Засідання ДК № 1)

        Від автора. Розвиток людини і проблеми виховання… Часто педагоги вирішують питання освіти та виховання, постійно вказуючи на майбутнє: «Ось це ти маєш засвоїти, щоб стати успішним… Роби саме так і тоді повністю самореалізуєшся…». А коли ж жити та дихати на повні груди, не відчуваючи прикрого обмеження, бути самим собою? В дитинстві навчають вчителі-батьки, в дорослому житті навчаєшся і не завжди на успішному досвіді, і не завжди з задоволенням, роблячи смішні, банальні та навіть безглузді помилки. Висновок зводиться до того, що жити і виховуватись одне й те ж саме. Виховання пронизує життя, оскільки десь (у когось) є велике сподівання на те, що факт народження відбувся не даремно. І в цьому великий оптимістичний імпульс для розумної людини.

         
         Людина завжди шукає можливості спілкування. Процес виховання з точки зору педагогіки орієнтує на спілкування зі зразками доброчинності, моральності, естетики. Не завжди в житті трапляються знайомства, коли багато років по тому говориш – «Це мій Вчитель! Він мене навчив як жити». І мова не про першого шкільного вчителя, або класного керівника. Мова про ту людину, яка вказала напрямок життєвого пошуку, зорієнтувала в розумінні про добро та зло, вселила велетенську силу прагнення свобідного та щасливого життя, надала крала для творчості та успішної самореалізації.

          Педагог повинен піклуватися про створення умов для вихованців, в яких вони будуть мати можливість спілкуватися з людьми, що здобули визнання в тій чи іншій сфері суспільного життя. А в спілкуванні (запитання – відповідь – ремарка – репліка – спір) неодмінно народжується істина разом з відповідями на хвилюючі теми, проблеми. Потрібно не просто збирати молодь та юнацтво в аудиторію (клас) і запрошувати відомого гостя, а робити це з застосуванням сучасних ефективних виховних (освітніх) технологій. Формат дебатного (дискусійного) клубу ідеально підходить до таких вимог за умови застосування проектного підходу до здійснення менеджменту творчого об’єднання. «Круглі столи» та «формальні дебати». Що може бути цікавішим?

         
         Сьогодні слово від пані Лариси Івшиної, головного редактора газети «День». Далі наводяться цитати, які (на думку автора) здатні впливати на свідомість, розширювати межі когнітивного сприйняття життя і створювати відчуття спілкування, моделюючи взаємодію в інтерактивному режимі, притаманну спілкуванню в форматі засідання дебатного клубу. Одним словом - виховувати... 

Зі статті «Гібридна держава» спровокувала «гібридну війну», газета «День» № 125-126 від 11-12.07.2014, стор. 6-7:

«Модернізація національного характеру потребує медійних зусиль».

«Це нереально – завадити сильним мріям».

«Наприклад, матеріал з Ніжина має назву «Український Кембридж». Ми обговорювали стандарти освіти, казали, що нам є на що опертися, якщо подорожувати країною, де вціліли серйозні кадри, де є історія. Коли ми поїхали туди одного разу, керівництво університету мене запитало: «А ви не могли би до нас когось такого привезти, щоб ми з цією людиною поговорили, щоб відкрилися нові горизонти?». Тоді я тільки чула, хоча й не була особисто знайома, про Богдана Дмитровича Гаврилишина. Він написав книжку «Залишаюсь українцем». Це один із перших серйозних українських мільйонерів, який був знайомий із багатьма людьми в Європі та світі, був наставником багатьох… Цю зустріч згадують ще й досі. Богдан Дмитрович говорив про цінність самоосвіти і про значення її високих стандартів. Вона має бути пріоритетом. Де б ви не були, знайте: сьогодні немає периферії. Тепер питання провінційності вже зовсім не географічне. Можна сидіти в самому центрі столиці чи у Верховній раді й бути при цьому глибоким провінціалом… в поганому сенсі.

Гадаю, саме путівник «Мої університети» тоді дозволив мені набратися сили, щоб усвідомити, яка довга дорога попереду. Якими б нерівномірно розігрітими  були наші гуманітарні та інформаційні середовища – все одно треба вперто робити свою справу: шукати друзів-однодумців. Не замикатися на Києві. Обов’язково їздити. І цим я була би рада поділитися зі своїми колегами, і з молодшими – з вами».

«Свого часу у Миколи Гриценка була гарна фраза. Він сказав, що для нього громадське суспільне мовлення – це екранізована газета «День», що тут є повне меню всього того, що може бути цікавим».

«Я дуже хочу, щоб ви поповнили лави тих, хто міг би допомогти своїй країні розумом, фантазією й відданою працею в майбутньому в журналістиці. Але для цього потрібні зусилля».

«Теза про те, що патріотом потрібно бути просто так (читач: задарма?), – нормальна, але ви знаєте, що в радянський час викладачам російської мови доплачували. Певно, більшість скаже: «Ні, Радянський Союз і російська мова – це, само собою, речі невід’ємні», але завжди є ще й матеріальний інтерес».

«Наша історія не розказана, як давня, так і новітня».

«…Без спрямованої волі нічого не буде. Це не означає, що ми можемо створити з України «національну консервну банку». Світ зараз абсолютно «провітрюється», усе взаємопов’язано, потоки великі, ми повинні чітко стояти на своїй платформі і розповсюджувати українське бачення не лише тут, або в Росії, але й у Європі насамперед».

«…Часто наше телебачення – це своєрідне радіо. Воно має показувати, а не «тарибари» зранку до вечора. Так девальвується цінність смислового навантаження розмов. Ми повинні точно розуміти, чому ця людина стоїть тут, з якої нагоди…».

«Тут потрібна воля, тому що «болото» розрослося у великих межах. І ми намагаємося говорити про цю політику «меліорації» і вирощування нової журналістики на наших «дослідних ділянках». Я не кажу, що ми повинні бути єдиною школою (Літня школа журналістики «Дня». – Ред.). Таких шкіл повинно бути багато, але в основі всього цього має бути бажання виростити покоління якісно нове, з громадським служінням. Це не заперечує комерційної складової». (Читач: дискусійна теза. Будь-ласка, детальніше. Де межа між «Добром» та «Злом», «правильною» і «продажною» журналістикою? Це нагадує сюжет казки: направо підеш – отримаєш гроші від «добра», наліво – від «зла». А судді хто? А де ж доброчинність та благодійність, безоплатне волонтерство в армії корисних справ? Романтизм? Просвітництво.)

         

«Після розпаду СРСР (в Україні) не було президента, який би прийшов з місією створити нову країну. Тому «гібридного типу держава» породила «гібридну війну». Джеймс Мейс казав, що незалежність 1991 року здобула УРСР. На тому етапі всі були раді цьому компромісу, тому що вважалося, що потім таки з’явиться шанс. Але ніхто так з реформаторів і не отримав реальної влади, бо всі займалися дерибаном майна».

«Завдання громадянського  суспільства – перш ніж іти на Майдан, знати, чого ти хочеш, і навчитися цього досягти. Щоб не бути чиїмось інструментом, частиною чийогось проекту». (Читач: на жаль, ми завжди є частиною проекту. Якщо не власного, то обов’язково чийогось. Але частиною, дещицею, піко-елементом… Так влаштоване життя.)

«У нас ніби відродження! Усі кинулись займатися чимось корисним. Суспільство піднялося, щоб допомагати армії. Так, це важливо, але складові цього процесу – не лише в емоціях, потрібно розвивати «територію розуму». Інколи це не така легка справа, тому я вітаю ваші спроби провести літо розумно. Бо це потребує зусиль. Скільки живого в українському суспільстві? Скільки того, що «здатне»? Які будуть стимули? Знову-таки, раніше це була така партизанська робота: хочеш – роби, ніхто тобі не заважає, ніхто тобі не допомагає. Тепер же час такий: те, що ми робили у «Дні», умовно кажучи, потребує серійного виробництва».

«…Всі мають бути у стані війни, якщо країна воює. Не може бути так, що одні гинуть, а другі на Марсі».

«Коли я кажу, що ми повинні бути вимогливими і непохитними, то я маю на увазі не лише журналістів, а й суспільство. Бо контрреволюція вповзає непомітно. Розчиняються ідеали, розмагнічується тверда позиція, повертаються старі фігури в різних личинах. І непомітно все перетворюється. І тоді виникає запитання: чи правильно ми боремося?».

«Україну теж ламали і нищили, особливо східні території, частково території півдня, вражені Голодомором. І драма зросійщеного сходу і півдня – це драма Голодомору. Чимало людей, яких туди переселили, не винуваті, а дехто навіть і згадувати про це не хоче з різних причин. Але факт є фактом: Україну там було знищено на, можливо, 70%».

«Зараз українська національна ідея – це  дія. Нам треба зафіксувати українську ідентичність, дослідити її на всіх рівнях. Тотем українців – свобода. Цей бренд став загальновизнаним після другого Майдану. Адже через усі трагедії ХХ століття народ зберіг свою сутність. Раніше ми жили в «тоталітарній консервній банці», тому наші риси значно деформувалися…

…Розуміючи, що ми не є вершиною досконалості, що ми прекрасні в одному, але ще багато в чому нам треба вчитися в інших народів, у найкращих людей поруч з нами».

«Модернізація національного характеру потребує медійних зусиль і, знову таки, не однієї чесної розмови… Зараз пишуть мрійники в «Фейсбуці»: добре було аби скоро все закінчилося і наша країна стала знову такою миролюбною, гостинною, чудовою, привітною… Я написала, так, я теж за це, але треба бути жорсткими, впертими, мужніми, захищеними, щоб це виглядало абсолютно переконливо для усіх сусідів. У мене інший образ країни, і коли ми дивимося графіку Сергія Якутовича, на якій мужні атлети, воїни, а не опецькуваті  «галушки», то це зовсім інше розуміння того, якою ти хочеш бачити рідну країну. Як сказав колись в одному зі своїх виступів Михайло Жванецький: «Одессу придумали евреи, и все в нее поверили».  Він жартував, але, звісно, якщо ми самі придумаємо кращу Україну і самі її втілимо, ніхто не зможе нам перешкодити. Це нереально – завадити сильним мріям!».

«І мені здається, що ми, як Україна, маємо зараз оцей розкішний шанс привнести в європейське усталене життя оцей хороший степовий вітер. Тому, що європейці деколи справді втомилися від свого влаштованого життя. Ви всі пам’ятаєте, як вони дивувалися пасіонарності на Майдані. Казали про те, що давно такого не бачили, щоб хтось так самовіддано стояв за Європу, не знаючи навіть що це таке».

«Мені колись страшенно подобався один із плакатів на Майдані (він має шанс з’явитися в одному за наших фотоальбомів), там написано «Россия для грустных». А Європа для ситих, а Україна для молодих, з великим драйвом, з енергією, зі смаком до розуму, життя, розвитку. І з пам’яттю про свою велику історію. Бо неправильно казати, що Україна молода держава і їй лише 23 роки… Це все залежить від амбіцій. Ми повинні пам’ятати, що ми тисячолітня нація. Україна, радше, – зріла країна, яка має здатність вічно оновлюватися».  

          

Володимир Любивий, керівник дебатного клубу «Оратор і Я» Глухівського національного педагогічного університету імені О. Довженка.